— Еврика! — мало не закричала Ана Хулія. Вона натрапила на сукню своєї бабусі, з велетенськими нагрудниками, в котрі та, що давно зотліла, вставляла свої, мабуть, чималенькі груди. Сукня висіла в найстарішому й найдальшому гардеробі, куди вже ніхто не заглядав. То була висока шафа з червоного дерева, проста за формою, прикрашена невибагливою різьбою у вигляді листочків.
Нишком зняла сукню, щоб ніхто не бачив, і гайда до себе в кімнату. Сукня була на неї велика. Треба було б відпороти металеві нагрудники. Але куди вона тоді їх причепить? Ні, ні, краще хай залишаються на корсеті, так, як і були. Чашечки для неї завеликі. Тим краще. Вона вимостить їх усередині ватою і буде чудово захищена цим музейним панциром.
Не хотіла, не могла і не повинна була сміятись, однак сміялася від самої тільки думки про те, яке обличчя буде в Рікардо, коли він побачить її у вікні: кофта під саму шию, наче сутана в святої діви на старовинній іконі, а під сутаною бабині нагрудники, де серед вати він не знайде її маленьких персів. Як і завжди, він спершу її лоскотатиме, а потім спробує просунути руку до грудей. Але цього разу…
Яка тварюка. Яка тварюка! — закричав Тройо в трубку і після паузи, вислухавши свого співрозмовника, докинув уже спокійніше: — Хто б міг подумати, хто б міг подумати… Судячи з усього і з того, що ти мені кажеш, вони не розлучались…
— Ані на мить, чуєш? Алло! Алло! Ані на мить. Сатир, Толомео й він…
— І він їм розповів?
— Еге ж, виклав усе дочиста.
— Ну й скотина, ну й тварюка. Мабуть, вони всі п’яні? Машину він мені вже повернув, її привів один шофер.
— Атож, вони пішли по цвинтарних забігайлівках.
— І куди ж вони заходили?
— В «Останнє прощавай», в «Купідонові крильця», в «Ангелятка», і, як завжди, відвідини святих місць закінчилися в «Покитуті». Поки тут, поки там…
— Іди к бісу з твоїми жартами. Звичайно, Сатир першим запитав його про опудало?
— Ні, ні, Різник його обійняв і сам усе розповів.
— І ніхто не тяг його за язик?
— Отак, як чуєш.
— Ну й народу було… Вся столиця вийшла подивитися на демонстрацію, — мляво мовив, ніби позіхнув, з голоду чи то від безсоння, Толомео. Перед ним стояв келих із «байстрюком», фірмовим напоєм «Покитута», що його студент шлунком уже, мабуть, не сприймав, одначе жадав духовно.
— Атож, чоловіче, ми все створюємо конкуренцію релігійним процесіям страсного тижня, і це неабияк тривожить клерикалів, — одказав Різник. — Подивитись на наш хід справді зібралась уся столиця.
— Еге ж, ми їм… — ледь повертав язиком Сатир, п’яніший від усіх, п’яні сльози так і котилися з його очей, ніби в нього помер хтось із рідні… авжеж помер… витвір його рук… опудало… чудовий дон Рамон Монтемайор-і-Гуаль…
— Там був один твій колега…
— По медицині чи по чарці? — запитав, схлипнувши, Сатир.
— По одному й другому. Шукав свого сина, якого переїхав ваговоз. Приєднався до колони демонстрантів і шукав його там. Обійняв мене, обслинив, обмив мені слізьми обличчя і сказав: «Як побачите мого синочка, то перекажіть йому, що я чекаю на нього в клубі».
Коли Толомео говорив, здавалося, що його обличчя стає якимсь лукавим.
— І… що… далі? Іще п… по «байстрюкові»?
— Ні, Сатире, треба йти демонтувати вози.
— Демонтувати вози? Нехай їх демонтує той сучий син, що вкрав у мене опудало.
— Який-бо ти невихований.
— І не тільки невихований. Я ще й злочинець… щоб ви знали… убивця… і навіть більше, ніж убивця…
Запала мовчанка. Вбивати того, хто вкрав у нього опудало, Сатир, звичайно, не збирався. Дзижчали мухи, нахабні, настирливі. У повітрі висів сигаретний дим. Не стихали розмови інших покитутців, адже кожен, хто входив сюди, щоб смикнути чарку «байстрюка», ставав «покитутцем».
— Творити — це чудово, — виголосив Сатир, відсьорбуючи «байстрюка», якого йому щойно принесли разом із кружальцями ковбаси з зеленню, сирої нафаршированої цибулини й перцю. — Чу-до-во.
— Творити чи хильнути чарочку? <
— І те й те, Толомео, і те й те… Для того бог і створив світ і не демонтує його, адже демонтувати те, що зробив, — це принизити себе, а бог не може себе принижувати. Ваше здоров’я, — мовив він і вихилив чарку. — Нехай демонтують демонтажники… — Його п’яному язикові коштувало великих зусиль вимовити останнє слово. — Нехай демонтують ті, що крадуть опудала, ті, що цуплять шедеври, і я знаю, для кого це я кажу… кажу замість того, щоб плюнути…
— Зоставайся з миром, — проголосив Толомео, — а я піду на хвилинку.