Коли вони залишились удвох, Різник сказав:
— Послухай, Сатире, кинь ти говорити натяками про це опудало. Чому не скажеш прямо, кого запідозрюєш?
— Натяками та прямо, — відказав той, булькаючи слиною. — Чи ти, може, хочеш, щоб я висловився ще ясніше?
— Іди ти знаєш куди…
— Піду, але спершу поверни мені мою ляльку, мого манекена, мій шедевр. Мені байдуже, що він не проїхав на возі. Тепер уже байдуже. Мені важливо знати, чи його не знищено, чи він, — тут Сатир мало не сказав «живий», — у тебе вдома, чи ти його зберіг…
— Адже ключі були в мене, — оборонявся Тантаніс, — то хіба б я не міг його вкрасти раніше…
— Міг, але зачекав, поки він опиниться на возі, ти й твої друзяки…
— Слухай, Сатире, — мовив Толомео, котрий зайшов, — треба йти демонтувати вози. Ми домовилися з Окампо, що повернемо їх сьогодні.
— Нехай іде Різник і докраде те, що зосталось…
— Слухай, Сатире, — відказав Толомео, вже сердячись, — перестань звинувачувати товариша, не маючи на те доказів. Тільки тому, що ти забрав собі в голову…
— Знаєш, Толомео, з тобою я піду, а з оцим Різником — ні. Нехай спершу принесе мені дона Рамона, й тільки тоді…
Рікардо обливався потом від «байстрюка» й від докорів сумління, і в нього визрівало рішення, що коли товариш насідатиме далі, він йому скаже правду, всю правду і тільки правду. Нещасний студент права: щойно зачує слово «правда», як. йому у вухах починають бриніти словесні викрутаси присяги!
Толомео попрощався й пішов.
— Алло! Алло! Тройо? Еге ж, я пішов від них і не знаю, що там було далі, але потім хлопці розповідали мені у дворі, де демонтували вози…
— Вони теж там були?
— Ні, тоді ще не прийшли…
— Алло! Алло!
— Чорний… Алло! Алло! Тройо, ти мене слухаєш?
— Так, так, я тебе слухаю.
— Чорний розповідав, що покинув їх у «Покитуті» — вони плакали й обіймалися.
— Різник признався?
— У всьому. Сатир розчулився, обійняв його й простив.
— А ти не знаєш, він не казав, чому викрав мого дядька з воза?
— Ні, Тройо, цього я не знаю.
— І він сказав Сатирові, де сховав опудало?
— Гадаю, що так. Принаймні коли потім вони прийшли демонтувати вози, то здавалося, що це рідні брати, а не просто друзі.
Демонтаж возів і нош. Нош, на яких несли прах померлої Центральної Америки. Нош зі сліпою вітчизною, що просить милостиню біля будинку монополії «Емпреса електріка». Вітчизна: «Світла, більше світла!», а янківський трест: «Грошей, більше грошей!». Нош із гарматою й гаслом: «Нема такого відомства, яке б вистояло проти пострілу в 50 000 доларів!» Нош із дядьком Семом, зробленим із бананів. Нош із дощем поліцейських кийків — манною небесною.
Сатир і Різник змагалися працюючи. Коли один щось розбирав, то й другий щось розбирав, коли один відпорював, то й другий відпорював, коли один відв’язував, то й другий відв’язував, коли один витягав цвяхи, то й другий витягав цвяхи: вчора в роботі був один кінець молотка — той, що забиває, сьогодні другий: молоткові вушка, ті металеві вушка, що висмикують цвяхи, наче корені зубів із дерев’яних ясен. Розбираючи, курили, пили, співали («Ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш…»), обіймалися… Брате мій, брате любий, ну й меткий же ти, отак з-під носа вихопив дядька Рамона, отак з-під носа, дякую тобі від усієї душі, що ти його не знищив… Просто-таки з-під носа, але як добре, що ти признався, і я тепер не мучитимуся-здогадами. А чому ти, замість красти, та не попросив мене, щоб ми його вдвох трошки переінакшили? Маскарад, Різниче, був би маскарад: не обличчя, а самі маски, фігурні прикраси на носах кораблів, що пливуть на хвилях жовтого моря лайна… Але ж то твій шедевр, Сатире, ти б не міг його переінакшити… І чому, Різниче, я тебе не викрив, скажи, чому я тебе не викрив перед товаришами? Мабуть, тому, що я безвільний, — правда? — бо я богемник, бо я більше богемник, аніж… ет, нехай… ай, ай, яке то щастя, коли нікого щиро не кохаєш… І чому воно митцеві, отакому митцеві, як я, коли роботу зроблено, про все інше байдуже? Ота мить, коли бачиш витвір готовим, заповнює життя, і це єдині хвилини, коли відчуваєш вічність, і не тому, що ти вічний чи вічне твоє творіння, ні, брате мій, просто тобі так здається, бо коли ти завершив свій витвір, то він ніби вихоплює тебе з часу: ти себе тоді відчуваєш і поза часом, і поза світом, не існує для тебе в ту мить ні вчора, ні сьогодні, ні завтра… Годі тобі самому смоктати, дай-но мені… По черзі прикладалися до шийки пляшки з «байстрюком», прихопленої з «Покитута»… Чудово, Різниче, чудово… Від «байстрюка»?.. Та ні, це я надумав одну річ. Виставити дона Рамона — Іуду у великодню суботу на даху твого будинку, щоб люди його лінчували, бодай у вигляді опудала. Мабуть, я тебе прошу забагато, еге? Коли вже ти його потяг, то тільки для того, щоб урятувати, і то не його самого, а я знаю, кого з-посеред отих покидьків. Проте давай зробимо так: ти мені віддаси опудало, і я його заберу додому, е ні, додому мені брати його не можна: мої сестри трохи звихнуті. Триматиму його в своїй майстерні. Ідея, Різниче, велика ідея! Започаткуємо ним у моїй майстерні галерею бандитів. Я ще можу зробити Алькапоне, Вікторіано Уерту. Але говори, скажи щось, не мовчи, заведи свого грамофона, засурми у свою сурму, на те ж господь і дав тобі рота, щоб ти говорив, висловлював думки. Що ти там усе собі думаєш? То віддаси мені мою ляльку? Скажи, віддаси?.. Так, віддам, нащо вона мені здалася, — врешті відповів Тантаніс якимсь непевним голосом, розімлілий від «байстрюка», що викликав хтиву слабість у всьому тілі. То коли ти мені його повернеш? Скажи, коли? Може, все-таки виставиш його на даху як Іуду? Ото я дурний, усе запитую тебе про те саме, хоч і добре знаю, що ти цього не зробиш… За умови… Ет, умова, яка там умова! Адже він не лише мій, а й твій. Це така сама правда, як і те, що ти адвокат, Різниче… Мій! твій, повторив, мов папуга, Різник, мій і твій: твій, бо ти його зробив, а мій, бо я його не знищив… Ти не наважився?.. Еге ж, не наважився, адже це твій шедевр… От і гаразд, зауважив Сатир, потягши ковток із пляшки. От і гаразд. Це той випадок, коли мільйонер купує витвір відомого митця, витвір, що однаково належить, — хоч його й продано за мільйони, — тому, хто його створив… Ти так гадаєш? — заперечив Різник, жваво жестикулюючи, бо був уже добряче напідпитку. — На жаль, це не зовсім так. Витвір належить мільйонерові, його дітям, онукам, аж доки врешті не перейде як дарунок у власність якогось музею… Тут ти цілком маєш рацію, погодився Сатир, але чому є такі люди, як ти, що не дають чоловікові потішитись бодай мріями, бодай п’яному; навіщо вони силоміць повертають його до дійсності, до того, що він і так знає, на жаль, надто добре знає. Та ти, звичайно, тямиш, про що я, адже ми так розуміємо один одного… Я хочу поїхати на пристань, сказав Різник. Що ж, їдьмо на пристань. Чому б нам не поїхати?.. А як з опудалом? Що робитимемо з опудалом?.. Я тобі його дарую, Різниче, дарую його тобі… Вони потягли ще з пляшки, сигарета в них лишилась одна на двох, і вони її викурили, затягуючись по черзі. Роги, дійки, ноги дійної корови з воза «Ссавці, цмулії та грошолови», яку смоктали державні паразити, полетіли з воза додолу. Обличчя, руки, напхані ватою рукавички, сурдути з чорного паперу, сомбреро, ганчір’я, еполети, Цезарі з воза «Жахи християнства», папи, гангстери, раби, виснажені голодом люди-кістяки в тюрбанах і з пов’язками на стегнах — все тепер лежало купою на землі… Ні, Сатире, не можеш ти мені подарувати опудала, яке я потяг із воза… Чому?.. Бо воно не лише твоє. Воно твоє і — моє. Отакий юридичний бік справи… Твоя правда, Різниче, я не маю права дарувати те, що належить не тільки мені… І по якійсь хвилі: знайшов, знайшов вихід! Я дарую тобі мою половину: оскільки твого й мого там по половині, я дарую тобі свою половину… Ні, ні, Сатире, я тобі поступаюсь моєю, дозволь мені поступитись тобі своєю… Вони обіймалися, плакали, — брате мій, брате, — слинили один одному плечі… Або ж, якщо тебе це влаштовує, давай розділимо його навпіл… Сатир відіпхнув від себе Різника на відстань витягнутих рук. Ти, Тантанісе, хитра бестія. Хочеш, щоб опудало дісталося тобі, щоб я сказав, як та мати на Соломоновім суді: ні, ні, не рубайте. Гаразд, старий, я згоден: розділімо опудало надвоє; звісно, краще, якби воно було з м’яса й кісток, тоді б ми посікли його на фарш… Я, Сатире, згоден подарувати тобі мою половину, щоб ти був повним хазяїном свого витвору… О-о, хіба я не казав, що ти хитра бестія! Бач, який щедрий, який безкорисливий! Просто воно дісталося тобі на дурняк, ти не платив за нього, ти його поцупив, украв — оце тобі вся щира правда. І не поїду я з тобою на пристань, не поїду… не поїду. Чого це я маю туди їхати?.. Їдьмо, Сатире, вивітримо хміль, а то далі вже неможливо: така спека, піт заливає очі… А може, я не хочу, щоб із мене виходив хміль. Навіщо ж я тоді пив — щоб протвережуватись? Ні, ні, я ще не зовсім здурів… еге ж, не зовсім… я поринув у забуття… я щасливий, такий щасливий…