— Про мене — моїм батькам, — відповів Тантаніс. — Наш номер є в телефонному довіднику, можете перевірити.
— А про мене — моїм сестрам на Четверту вулицю, — сказав Сатир. — Доктор, — вони теж уже називали Чорного доктором, — завів нас до себе, щоб ми протверезилися. Ми, розумієте, трохи випили з нагоди скорботної п’ятниці, студентського свята, і…
— Так, так, коли прийде доктор, тоді й сповістимо, не хвилюйтеся, а поки що ляжте поспіть — вам дадуть чогось заспокійливого.
— Ми нічого не станемо тут у вас пити! — підхопився на ноги Сатир так, наче хто припік його ззаду розжареною головешкою.
— Гаразд, навіщо сперечатись, — примирливо мовив Різник. — Я вип’ю все, що мені дадуть, аби тільки прояснилося в голові від хмелю.
— Давайте бром, — і Сатир назвав дозу.
— Нехай буде бром. Знаєш, на похмілля ладен пити й отруту, аби тільки полегшало.
Їх розбудив регіт Чорного. Він аж корчився від сміху. То згинався в три погибелі, то випростувався на весь свій височенний зріст, махаючи руками, мов пальма листям.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Які ж бо ви йолопи: повтікали з моєї кімнати… Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! — Сміх не давав Чорному говорити. — Я подумав, ви поїхали на пристань, та й собі подався туди за вами.
— Не говори до мене, мерзотнику! — визвірився Сатир, що був блідий, наче вирізьблений із слонової кістки. — Подивився-но лишень, що з нами сталося! Єдине, що я тебе прошу, — не говори до мене, ніколи не озивайся до мене й словом, сучий сину, негіднику!
— Спокійно! Спокійно! Заспокойся, Сатире! — мовив, заходячи, Толомео, сам насилу стримуючи сміх. — Можу засвідчити, що Чорний, — а я теж тоді був із ним, — не заставши вас у своїй кімнаті, запросив мене з собою на пристань. Ходімо, каже, хлопці, певно, вже там. Чекали вас аж до суботи…
— А який сьогодні день? — запитав Різник, усе ще сонний від брому.
— Та вже неділя.
— Ото, мабуть, непокояться мої старі.
— Аніскілечки, — відповів Чорний, переставши сміятись. — Я розмовляв по телефону з твоєю матір’ю, а вона сказала, що тебе немає вдома, а коли я спитав, чи вона, бува, не знає, де ти можеш бути, відповіла, що, мабуть, поїхав на пристань.
— Знала б вона… — промимрив Тантаніс, якого все ще змагав сон.
— По-перше, твої біснуваті пацієнтки, розпалившись, мало не порозривали нас, — озвався Сатир, у котрого на тілі не було місця, яке б не боліло, — а по-друге, і це найгірше, ваші сестрички та санітари майже переконали нас, що ми божевільні. Який це все-таки жах, коли ти нормальний, а тебе вважають за божевільного. У вас не знайдеться сигарети? — спитав він, нервово переплітаючи жовті від нікотину пальці.
— На, бери собі всі, в мене ще є, — сказав Толомео, подаючи йому пачку.
— Ніхто не хотів піти нам по сигарети, — скаржився далі Сатир, затягнувшись так жадібно, наче мав у грудях четверо легенів. — Тут гірше, ніж у в’язниці. А Різника згвалтували…
— Хто? — засміявся Толомео, вдаючи зацікавленість.
— Та одна божевільна…
— Ну і язик у тебе, Сатире!
— Таж ти мені сам хвалився!
У цю мить зайшла медсестра й спитала:
— То вони йдуть садити гедьку?
Її слова потонули в загальному реготі.
— Ні, сестричко, — відповів Чорний, — вони на город не підуть, і не треба вам заповнювати ніяких паперів — вони підуть зі мною.
А коли сестра, черниця Марселіна, нечутно вийшла, кивнувши їм на прощання, мов голубка крильми, білими крисами сомбреро, Сатир звернувся до Чорного:
— Чому ж ти не сказав їй, що ми не божевільні?
— Бо вона однаково не повірила б. Для нас, психіатрів, і для них, котрі служать тут богові, психічно здорових людей не існує: усі божевільні — ми й вони включно.
— Ну то їдьмо на пристань, — запропонував Толомео, потираючи руки та все посміхаючись.
— Зараз тільки їхати на пристань! — обурився Тантаніс.
— Нехай вони йдуть туди, звідки прийшли, — розпорядився Чорний, — тобто до мого кабінету, і зачекають, доки їм принесуть одежу.
— Е ні, нема дурних! — відказав Сатир, — Щоб знову нас злапали ті божевільні дівки?
— То йдіть у мою халабуду на подвір’ї лікарні, тільки це далеченько.
— І не виспались як слід: онде Різник і досі очей не продере, — бурчав Сатир. — Ти, Толомео, для своїх дослідів із снотерапії тримаєш у себе вдома достобіса кажанів, живих і дохлих. То, може, візьмеш і нас за кажанів?
— І все ж їдьмо па пристань, — наполягав Толомсо. — Сьогодні неділя, немає куди йти. До того ж вербна неділя, а цього дня завжди панує нудьга.
— Може, зіграємо в ослика, Різниче?
— Тобі мало було божевільних, що їздили на тобі верхи?