Князь низько голову понурив
І торгав вус, і брови хмурив —
У гущу споминів заліз.
Мовчав. А всім, що й не дивниця,
Покрились сірим смутком лиця.
Скотилось навіть кілька сліз.
Враз голову підніс і знову
Забрав посеред тиші слово:
— «Промучився я довгий час
І нарікав, що доля клята
Ввела мене до дипломата,
І що він дав такий наказ.
Не знаю, скільки днів минуло,
Приходить вістка з Істамбулу,
Писав австрійський аташе,
Що славна гаремова перла
Від рани в грудях не померла,
А покалічилась лише.
Що турок перлу цю за вірність
І за прив'язання безмірність,
Зробив найпершою з жінок.
Вона ж, хоч біль і клопіт мала,
Становище собі придбала
І слави золотий вінок.
Ну, думаю, хвалити Бога!
І враз минулася тривога,
Що жарт мій жінці смерть приніс.
Нехай живе собі щасливо
Турецьке архивірне диво
І хай не знає горя-сліз.
Таку я мав колись пригоду
На передмісті Царгороду
І вірно вам її навів.
Скажіть, чи німка, італійка,
Еспанка, полька, чи англійка,
Чи навіть»… — і не доповів.
— «Кінчайте, князю! Українка!»
— «А славного Зависного жінка!?»
— «Не ті обставини й часи!»
— «На щастя в нас нема чарчафів!
Ні мусульманських параграфів!»
(Те все жіночі голоси).
Мужчини, знічені, мовчали,
Немов води у рот набрали.
Нерішеність?! Незручність?! Страх?!
Один отець з кутка покою
Махнув зневажливо рукою,
Мовляв, жіноцтво «пух і прах».
А Скоропад, спустивши очі,
Приймав всі вигуки жіночі,
Як дах стрімкий приймає град.
Вкінці вклонивсь паням загально
І так сказав: — «Евентуально,
Те «навіть» можу взять назад».
Хто жінці змісця не перечить,
Той відворот собі безпечить
І здержує потопу слів.
Здається, що і в Скоропада
Була на тямці та засада,
Коли жінкам так відповів.
Вони затихли, розгубились,
Хвилину ще з думками бились,
Бо не було вже більше з ким.
А потім перейшли на моду,
Театр, околицю, погоду,
І спір розвіявся, як дим.
Нараз, горлянки мов ведмежі,
Так дзвони заревли на вежі,
Аж гомін мурами потряс.
Годину другу зично били
І всім на замку повістили,
Що надійшов обіду час.
Розкрились двері. На порозі,
В достойній, випрямленій позі,
Немов би ликнув з плота кіл,
Старий трапезник появився,
Князеві в пояс поклонився,
І мовив: — «Подано на стіл!».
Господар станув напереді,
Свій усміх замочивши в меді,
Рукою вколо закосив
І всіх нас зібраних в вітальні,
До недалекої їдальні
Коротким словом запросив.
Обід — це визначна подія,
Чи в міщуха, чи в гречкосія,
В багатого, чи в бідака.
Він ділить день на половину,
Збирає при столі родину,
Від дідуся до юнака.
І на обіді в Скоропада
Збиралась замкова громада,
Від урядовця до слуги.
Всі, хоч поводились солідно,
Та розмовляли там свобідно
Про речі важні й без ваги.
Сьогодні не було громади,
Бо не дала б їдальня ради,
І ради не дали б столи.
Лицарство і лицарські дами,
То поодинці, то двійками
В їдальну залю перейшли.
На першім місці сів господар
(Така була на замку мода),
По правім боці — пан-отець.
По лівому — Стрілкеня бувша,
За ними братія прибувша,
А я зайняв стола кінець.
Всі випили і закусили,
Щоб до борщу набрати сили,
А набирали раз-ураз.
Одні «відродженці» в спокою
Задовільнялися водою,
(Таких було немало в нас').
Ішли промови і привіти,
І жарти сипались як квіти,
І сміх шумів як водопад.
А те, що в нас буває рідко,
Тут виявилось дуже чітко,
Що кожен кожному був рад.
Скінчивсь обід. Шановні гості
Розправили нарешті кості
І подалися хто куди:
Одні пішли спочити трохи,
Одні із панотцем на прохід,
Одні над став і — до води.
Історики і агрономи,
Не взявши на увагу втоми,
З князем потьопали в стайні,
Поглянути на всі ті дива,
Які раніш судьба щаслива
Дала побачити мені.
Зже сонце на горбах сиділо.
Як знов на замку зашуміло.
Зійшлися зі своїх стежок —
І ті, що з пан-отцем ходили,
І ті, що понад став бродили,
І ті з стаєнь, і ті з ліжок.
Тепер вигідно посідали
І враження розповідали,
Що, де, хто бачив, як було.
Усюди трапились пригоди,
Та крім страху нікому шкоди
Воно, дав Бог, не принесло.
Отець, хоч провідник, згубився,
«Відродженець» в воді топився.
На агронома всів індик,
В одній кімнаті серед тиші
З-під ліжка вилізли дві миші,
Аж їх нагнав жіночий крик.
По балачках один історик,
Що повернув з князем з обори,
Дав півгодинний реферат
Про Манлія і Кожем'яку,
Про Тутай Бея забияку,
Хто гірший: Ірод чи Пилат.
Ці всі особи незвичайні
Прийшли йому на думку в стайні
В хліві, в свинарні, в гуснику.
— «Той жеребець, буян, ті свині,
Ті гуси — все це Україні
Придбає славу гомінку!»
Так закінчив історик слово.
По цім піднявся гамір знову.
Ті. що в оборі не були,
Тепер наперлись оглядати
Ці історичні експонати.
І вже вставали, вже ішли.
Князь усміхнувся: «Не доречі
Було б іти туди під вечір,
Усі вже сплять таь, як один.
Зате я маю іншу раду:
Ми зробим завтра дефіляду
Всіх визначних моїх тварин!»
На тому справа закінчилась.
Громада на гуртки розбилась.
Хто, де хотів, то там пристав.
Хтось сів до віста, преферанса,
Стрілкеня клала пасіянса,
А я з отцем у шахи грав.
Усі співали при гітарі
Про славу, смерть, про очі карі…
(Вояцьких це пісень мотив).
І вже всім серце в грудях нило,
Та в дверях появивсь Кормило
І про вечерю сповістив.