Усі киреї поскидали
І знову тільки гістьми стали
І розорилися хто куди.
Загомоніли знов кімнати:
Одні вже брались в карти грати,
Одні шукали хоч води.
А винахідник, лицар Вилат,
Що був колись придумав прилад,
Як людям замикать роти,
Тепер показував новинку,
Малу, недорогу машинку,
Що напростовує хребти.
Всі признавали однозгідно,
Що вжита вчас і відповідно
Здоров'я людям принесе.
А дехто навіть на хвилину
Те чудо прикладав на спину
І слухав, як воно трясе.
Згадали ми при тій нагоді
Про всякі слабості в народі
Від історичних бур і злив.
Та ось у дверях став Кормило.
Князь знов до всіх всміхнувся мило
І на вечерю запросив…
Зулейка при князю сиділа
І мало і лиш дещо їла,
Бо раз — чарчаф, а два — закон.
Ніхто її не пас очима,
Ніхто не знизував плечима,
Бо дама — раз, а два — бон-тон.
Господар лиш Зулейку слухав
І часто щось шептав до вуха
(Шептання, це на серце масть!).
Одні казали: — «Певно буде»,
А другі й треті: — «Може буде»,
А пан-отець: — «Як Пан Біг дасть».
У всіх був настрій позборовий,
Ніхто не рвався до промови,
Ішла балачка, жарти, сміх.
Під самий аж кінець вечері
Встав, поглядаючи на двері,
Отець і так сказав до всіх:
— «Ваш день був нині працьовитий,
Прийшлося неодно зробити,
Намучився і зір і слух,
Гострили ви язик як бритву,
Відмовмо ж лагідно молитву
І йдім подихати надвір!»
Усі приплеснули отцеві,
Подобалось воно й князеві,
Зулейка вже була б ішла.
Та пан-отець перехрестився
І коротенько помолився,
Тоді аж рушив від стола.
За ним і лицарі і дами
Гуртом, двійками і трійками,
Вкінці Зулейка й Скоропад.
Жадні спочинку й прохолоди,
Всі повиходили на сходи
І на терасу перед сад.
Поглянули і заніміли…
Ген, над потоком мряки сіли,
За ними муром ліс густий,
А далі ніч струнка, як вежа,
Над нею срібних зір мережа
І місяць — прапор золотий.
Дрімає світ і час дрімає.
І тільки серце в грудях грає.
І тільки очі п'ють красу.
Душа купається у мріях…
То ж не один із нас на віях
Почув непрошену росу.
Отець обтрясся перший з чарів,
Погладив ніс, чоло розхмарив
І на Зулейку очі звів:
— «Чи не були б ви так ласкаві,
В одній направду важній справі,
Десь відійти на кілька слів?»
Зулейка трохи здивувалась:
— «Я з вами?! Ох, не сподівалась!
Та раз ви просите — іду.
Провадьте! Ви в своєму домі,
То певно добре вам відомі
Усі закутини саду.»
Була в однім куті криничка,
Поросла мохом, невеличка,
Із традиційним журавлем.
Колись там з неї брали воду
Для квітників чи для городу,
Тепер дрімала під кущем.
Туди отець ісламську мавку
Повів і посадив на лавку,
А сам на камені присів.
— «Я дуже вас перепрашаю,
Що дещо скажу, запитаю.
Та то буде лиш кілька слів».
— «Питайтеся, прошу ласкаво.
Мені поправді і цікаво,
Яких ви хочете новин».
— «Скажіть, подумавши хвилину,
Чи ви пішли би за мужчину,
Коли б він був християнин?!»
— «Чи я пішла б?! Коли б любила!
Кохання, це велика сила,
Вже не одно перемогла.
Наприклад — славна Роксоляна
Згодилась вийти за султана,
Хоч християнкою була!»
— «А чи змінили б ви, в офіру
За щастя дому, вашу віру,
Коли б собі ваш муж бажав?»
— «Змінити віру!? Я… і змовкла.
В отця аж лисина пожовкла
І підбородок задрижав.
З похиленою головою
Примусив нерви до спокою…
— «Я все таки розкажу вам
Про християнські правди віри!»…
І сам пройнятий до безміри
Дав повний біг своїм думкам:
Про Господа у трьох одного,
їПро Бога-Сина Пресвятого,
Що до людей зійшов з небес.
Про чуда дивні й про науки,
Розп'яття на хресті і муки,
Про те, як в третій день воскрес.
Про Матінку Його Пречисту,
Лілейно-білу, промінисту.
Про Янголів, про небо й ад…
— «Чи ти повіриш в те, дитино?»
— «Не сумніваюсь на хвилину!»
— «Прекрасно! Ох який я рад!
Спасибі вам за терпеливість,
За добру волю й уважливість.
Ми дещо спільне вже знйшли.
Ходім, бо там нас виглядають
І десь на мене нарікають,
Що вас забрав від них!» Пішли…
Ніхто не міг би припустити,
Що за кущем сидів закритий
Непрошений до ради гість.
Та я страшенно був цікавий,
Як возьметься отець до справи
І що Зулейка відповість.
Як тільки пан-отець вернувся,
То до господаря всміхнувся,
Мовляв, усе пішло як слід.
А Скоропад зідхнув любовно
І на Зулейку так вимовно
Поглянув, що аж місяць зблід.
А товариство, мов би знало,
Що все отець повів так вдало,
Бо вмить зійшлося зі стежок.
Ба навіть ті, що погубились
І десь в густі кущі зашились,
І ті з'явились за часок.
Як вже зійшлась уся громада,
Хан приступив до Скоропада
І щось йому до вуха клав.
А нам, як мулла у мечеті,
Чи муезин на мінареті
Високим тенором сказав:
— «Шановні лицарі і дами!
Сьогодні сходить понад нами
Нова зоря будуччини.
Оповіщаю вам «ет орбі»:
В цю гарну ніч, на княжім горбі
Відбудуться заручини.
Заручуються: доня шейка,
Шляхетна панночка Зулейка
І славний лицар Скоропад!
Тож не дивуйтесь, милі люди,
Що церемонія ця буде
У дечому на перський лад!»
Князь низько Свідрові вклонився,
Орлом довкола подивився
І до Зулейки підійшов.
— Обручнице! Ось по закону
Здіймаю з тебе цю заслону.
Хай сяє вірність і любов!»
Здійняв… З'явилась не шейківна.
А комарнянська деканівна
З чарчафом чорним у руках!
Струнка, чорнява, уродлива…
Всі гості ахнули із дива.
(Нещирий трохи був той «ах»!)