У кабінеті, де ми сіли,
Всі меблі чорні, стіни білі
(Повага і свобідна мисль!)
Портрет князя в стрілецькій шапці.
В мундирі, на баскій арабці,
Такий, як в війську був колись.
Портрет робив мистець Януха,
Маляр з професії і духа,
В Стрільцях найкращий баталіст.
Усе він виконав прекрасно,
Особа вийшла чітко, ясно,
Забув лиш дать коневі хвіст.
В кімнаті по кутах — погруддя,
Повагою пошану будять:
Один з них — ніби римлянин,
У тозі, голою рукою
Тримає свинку під пахою,
Як на торзі наш селянин.
А другий — лицар у шоломі,
Вусища вниз, усім відомі,
Бо здавна мода в нас така,
Ще від грізного Святослава,
(А може це ще скитська справа!?),
Під бюстом вдолі лоб бика.
У третьому куті — старшина,
Козацького часу дитина,
При ньому кінська голова.
В четвертім — бритий пан у фраку,
На грудях мав якусь відзнаку,
А збоку гуска, як жива.
Я вже хотів княза спитати,
Чи це, бува, не антенати,
Та враз язик мій задубів,
Бо князь ріг туровий вхопивши.
До уст вусатих приложивши,
На ньому тричі затрубів.
Пішла луна по всьому замку,
Як стихла — рушив хтось за клямку
І в дверях станув старший пан.
Такі, як у князя, вусища,
Лише статура трохи нижча.
Одітий в голубий жупан.
Ввійшов повагом, зупинився,
Князеві низько поклонився
І загудів басищем: — «Жду!»
— «Це наш трапезник Тит Корчило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує їду.
А це воєнний мій товариш!
Напевно щось для нього вшквариш.
Щоб нам тут з голоду не вмер.
Дай кашоварові вказівку,
А Хризостом якусь горілку
Нехай подасть нам вже тепер!»
— «Гаразді» — сказав старий трапезник
І за дверима зник, як щезник.
Коли вже крок його затих,
Я знов розглянувсь по кімнаті.
— «Скажи, мій князю, що за знаті.
І що за символи при них?»
А князь на те: — «Евентуально,
Це з боку вашого похвально,
Що запитали. Неодно
Я розкажу про все подрібно,
Та доказів на це потрібно,
А докази вам дасть гумно.»
Зачудувався я немало.
Як це гумно свідчити мало
І вже тиснулися слова
Спитать. Та двері відчинились
І на порозі появились —
Сулійка й лиса голова.
За ними всунувсь до кімнати
Добродій низький і пузатий,
В жупані, довгім до колін.
Сулійку на столі поставив,
Козацький сивий вус розправив,
Тоді князеві дав поклін.
— «Пресвітлий князю! Віднайшов я,
Нехай вам вийде на здоров'я,
Цей комарнянський «пеклогрім»…
Князь усміхнувся: — «Дуже гарно!
Дюблю моє старе Комарно
І всіх цибульників у нім!
Дишімо город цей відомий!.. Ох!
Я вас ще не познайомив,
Забув про обов'язок свій:
Підчаший Хризостом Цідило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує напій.
А це воєнний мій товариш.
Йому ти горла не попариш,
Бо спарене вже на війні.
Твій «пеклогрім» ми покуштуєм,
Похвалимо, чи скритикуем,
Налий же гостеві й мені!»
Підніс я чарку, швидко ликнув,
Незначно стріпавсь, легко гикнув
І очі вислав до небес.
Такого нектару напевно,
Хоч Ганімед старався ревно,
Не пив сам цар богів Зевес.
Була у напиткові тому
І гаряч пекла й сила грому,
А князь питається: — «Ну як?»
Я притакнув лиш головою
І радість висказав рукою,
Бо мій язик, як труп закляк.
Підчаший злегка підсміхнувся
І швидко до дверей метнувся,
Щоб не заржати біля нас,
А князь удав, що все в порядку
Що не помітив він припадку
І каже: — «Випиймо ще раз!
Воно вам певно не завадить,
А зак Кормило щось приладить,
Ми підкріпімся передтим!»
Ковтнув я другу і на диво —
Усе минулося щасливо,
А третя вже пішла як в дим.
Четверта вже була вдорозі,
На щастя станув на порозі
Трапезник: — «Подано на стіл!»
Тож ми «во тройці» закінчивши
І душі наші підкріпивши,
Пішли дать скріплення для тіл.
В їдальні ждав на нас духовник,
За душі замкові войовник.
Дивлюся — це ж отець Ігнат,
Душпастир нашої бригади,
Що нас не раз під волос гладив
За нашу слабість до дівчат!
— «Гогогого! — сказав до мене —
Таке було колись зелене,
А нині вже дорослий муж!»
— «Гого! — сказав і я до нього —
Ви не змінилися нічого,
Не старієтесь аніруш!»
І ми чоломкнулися тричі,
Хоч був зарослий на обличчі,
І хоч цілунків не любив.
Та спомин про минулі хвилі,
Сумні й веселі, прикрі й милі,
Тверду засаду перебив.
Князь цілий час не обзивався,
То вуса гладив, то всміхався,
То блискав оком з-під повік.
Нарешті каже: — «Це приємно,
Що ви пізналися взаємно,
Хоч і пройшов десятий рік,
Як ми, скінчивши бій за волю.
Розсіялись по ріднім полю,
А дехто вже і в гріб зійшов.
Та товариство не пропаще,
Коли, як бачу, в нас жива ще
Воєнна приязнь і любов.
Тепер, пан-отче, помолімся
І швидко за їду берімся.
Здалека їхав, то й голоден,
А говорити буде годен,
Як трохи сили набере.»
Отець Ігнат провів молитву
І нас на кулінарну битву
Достойно поблагословив.
Ми змісця рушили в атаку
(Тим разом радо і без ляку!)
І кожний, що хотів, ловив.
Була з Верешиці там рибка.
Гуцульська бриндзя до ощипка,
З Полісся вуджені в'юни.
Сирки пікантні з Отинії.
Англійські «джеми» з Коломиї
І тернопільські кавуни.
Смачна «ліберка» черновецька,
І ковбаса копичинецька.
Зі Сколя бойківські пстружки.
А щоб соборність підкреслити
І піднебіння вдоволити —
Полтавські славні галушки.
Князь їв скоромне, для принуки.
Отець Ігнат пісне брав в руки,
(Покуту може мав якраз!)
А я, пропостивши немало,
Їв, аж за вухами тріщало,
Горнув з полумисків і з ваз.