Выбрать главу
СІМ ЗАПОВІДЕЙ

1. Кожний, хто ходить на двох ногах, — ворог.

2. Кожний, хто ходить на чотирьох ногах або має крила, — друг.

3. Тварини не вбираються.

4. Тварини не сплять у ліжках.

5. Тварини не споживають алкоголю.

6. Тварина не вбиває іншу тварину.

7. Всі тварини рівні.

Кожна літера була ретельно виведена, от хіба що замість «друг» вийшло «дург», а одне «с» дивилося в інший бік, але в цілому все справляло бездоганне враження. Аби товариство добре взяло в голову написане, Сноубол голосно прочитав заповіді. Всі схвально кивали, а найкмітливіші вже почали їх заучувати напам’ять.

— А тепер, товариші, — сказав Сноубол, кидаючи пензлик, — на лани! Хай буде для нас справою честі впоратися з урожаєм скоріш, аніж Джонс та його раби!

Але в цей час три корови, котрі давно вже неспокійно товклися, голосно замукали: їх не доїли цілу добу, і вим’я в них боліло. Трохи подумавши, свині послали по відра й пречудово видоїли корів, ніби для цього й народилися зі своїми роздвоєними ратичками. Незабаром п’ять відер наповнилися густим парним молоком, на яке інші тварини позирали з неприхованим інтересом.

— І що будемо з ним робити? — спитав хтось.

— Джонс колись підливав його нам у годівнички, — сказала котрась курка.

— Не про молоко треба думати, товариші! — вигукнув Наполеон, затуляючи собою відра. — Про нього подбають. Врожай — ось що головне! Товариш Сноубол поведе вас. Я наздожену за кілька хвилин. Вперед, товариші! Жнива не ждатимуть.

Коли пізнього вечора тварини повернулися додому, то побачили, що молоко десь поділося.

Розділ III

Як же вони пітніли на ланах!

Часом виникали неабиякі проблеми: техніка ж була розрахована на людей, а з тварин ніхто не вмів працювати, стоячи на задніх лапах. Але свині знайшли, як обійти ці перешкоди… Що ж до коней, то вони знали кожну западинку на полях, а на косовиці та жнивах розумілися краще від Джонса та його наймитів. Власне, свині не працювали, а організовували та направляли, на що, звичайно, мали право завдяки своїм видатним здібностям. Отож Боксер та Кловер впрягалися в жниварку або ж механічні граблі (про якусь там вуздечку чи пугу й мови не могло бути!) й ретельно обробляли поле. Позаду ж ступала свиня й залежно від ситуації керувала: «Натисни, товаришу!» або «Крок назад, товаришу!» Збираючи врожай, усі викладалися до краю, навіть кури та качки цілий день снували, тягаючи в дзьобах колоски. Врожай зібрали на два дні раніш, аніж це виходило у містера Джонса. І який же він був щедрий, той врожай! Не пропало жодного зернятка, птиця навіть мерву попереносила, й за час збиральних робіт ніхто не дозволив собі з’їсти більше від жменьки.

Мешканці ферми не уявляли, що можна трудитися з такою втіхою. Вони аж мліли від насолоди, спостерігаючи, як наповнюються засіки: адже це була їхня пожива, яку вони виростили й зібрали для себе, тільки для себе — безжальний господар нічого не забере. Після того, як нікчемних людисьок-паразитів було вигнано, ніхто вже не претендував на запаси. Звичайно, у вільний час доводилось багато над чим сушити голову, бо ж досвіду було замало… Однак свиняча кмітливість і могутні м’язи Боксера долали всі труднощі. Боксер був гідний захвату. Він і в часи Джонса багато працював, ну, а тепер тягнув за трьох битюгів, і бували дні, коли вся робота лягала на його плечі. Від вранішньої зорі до вечірньої він, здавалося, не відав утоми, хоч завжди його бачили там, де найважче. Він домовився з одним півнем, аби той піднімав його на півгодини раніше від інших, і до початку трудового дня вже встигав виконати щось найпотрібніше. На всі проблеми, які поставали перед худобою, він реагував однаково: «Я працюватиму ще більше». Такий у нього був особистий девіз.

Інші теж старалися. Наприклад, кури та качки склали в засіки п’ять бушелів зерна, зібравши його по зернятку. Крадіжки, сварки, ревнощі, невдоволеність малими пайками, ремствування — все це лишилося в минулому. Ніхто або майже ніхто не скаржився, окрім Моллі, котрій, бачте, не подобалося прокидатися на світанні, а коли на її ділянці траплялося каміння, то вона могла й роботу покинути. Помітили також, що й кішка щезала, коли траплялося щось невідкладне, зате як миленька з’являлася до обіду або ж вечері. Але вона так вибачалася, так зворушливо муркотіла, що важко було не повірити в її добрі наміри. А от віслюк Бенджамин не змінився. Він ні за що не хапався, але й нічого не уникав; коли його питали, чи відчуває він, наскільки стало щасливішим життя після того, як позбулися Джонса, відповідав: «Наш брат живе довго. Ніхто з вас не бачив дохлого віслюка». От і думай що хочеш…