Дениско не був дуже рішучим. Скоріше навпаки, як усі в міру сором’язливі делікатні хлопчики, перед тим, як щось зробити, він довго вагався.
Але тут він вирішив одразу. Треба її провідати! Негайно. Просто отак зранку.
Вже який день її не видно. Діда Мороза навіть запросили, а він… Добрий сусіда! Мріяв познайомитися, чатував під дверима, а як людина захворіла, то… А ще ж син лікаря! «Чуйне ставлення до хворого важить не менше, ніж ліки. Добре сердечне слово іноді варте більше, як двадцять таблеток», — часто казала мама.
Дениско поспіхом снідав, механічно перечитуючи мамину записку, (вона знову сьогодні затримається, бо знову іде відносно роботи).
…Але до хворих з порожніми руками не ходять. Хворим завжди щось приносять. Так уже заведено. Як син лікаря, Дениско це добре знав.
Погляд його спинився на серванті. На полиці лежала коробка цукерок, перев’язана червоною стрічкою.
У мами щоразу був дуже винуватий вигляд, коли вона приносила додому такі коробки. Мама завжди відмовлялася, але іноді відмовитися просто не вміла… Коли людина одужує, їй так хочеться віддячити лікарю.
Як правило, мама віддаровувала комусь ці коробки. Сусідам, знайомим, перукарці, прийомщицям у пральні, хімчистці.
Мама не розсердиться, якщо він візьме для хворої.
Але все-таки… Без дозволу…
Це все одно, що вкрасти. Хоч і в рідної мами…
«Я скажу їй, що не їстиму цукерок цілий місяць. І не їстиму! Слово честі!.. Мама повинна зрозуміти. Вона ж мама! Та ще й лікар. А це ж для хворої. Вона зрозуміє. Зрозуміє…»
Дениско витяг із серванта коробку й пішов до дверей.
Ну, чого соромитися? Діда Кирила і Марію Іванівну він знає. Хороші, симпатичні, гостинні люди. Що — вони його з’їдять?
Двері відчинила Марія Іванівна. З-за її спини визирав дід Кирило.
— О! — майже одночасно вигукнули вони.
— Заходь-заходь, дорогий сусіде! — першим вигукнув дід Кирило.
— Ласкаво просимо! — усміхнулася Марія Іванівна.
Дениско переступив поріг.
І одразу, наче стрибнув з кручі, випалив, простягаючи коробку, зарані продумані слова:
— Здрастуйте! А це вашій Зірці. Щоб швидше видужувала…
Марія Іванівна так і застигла:
— Що?!
І обернулася на діда Кирила.
— Що-що? — закліпав той очима. — Що ти таке кажеш? Щоб хто видужував? Хто хворий? Звідки ти взяв?
Тут уже Дениско розгублено закліпав очима:
— Ну… Зірці… її ж нема. Не видно…
— Нема! Авжеж! — вигукнула Марія Іванівна. — Бо поїхала. Ану тебе! Перелякав зовсім.
— А я думав… — опустив очі, згораючи від сорому, Дениско.
— Ну, то нічого… то буває,— лагідно заспокоїв його дід Кирило. — А цукерки ми візьмемо. Передамо їй, коли приїде. Якщо не той… не крадені…
— Ні… ні, наші,— ледь вимовив Дениско.
— Ну, раз наші, то все в порядку.
— Вона зараз у Середній Азії,— сказала Марія Іванівна. — Поїхала в гості до дяді й тьоті. Тобто до нашого другого онука Степана і його дружини Саїди. У Фергані живуть. Будував там Степан іригаційну систему, канали тобто, щоб поля зрошувати, познайомився з Саїдою…
— … і став узбеком, — усміхнувся дід Кирило.
— Ну чого це узбеком! — сказала Марія Іванівна.
— А ким же! Степан-алейкум!
— Ну, Кирюша, це вже…
— Жарт! — підморгнув дід Кирило Денискові.— Стьопа наш молодець. Вважай, дружбу народів на практиці у життя проводить. Двох діток мають. Дівчинка і хлопець. Оксана і Саїд.
— А Зірка вам хто? Онука? — спитав Дениско, трохи прийшовши до тями.
— Бери вище! Правнучка. Отак!
Очі діда Кирила засяяли. Одразу стало видно, як ніжно він любить оту свою руденьку правнучку Зірку.
— Скажіть, а чого це до вас учора Дід Мороз приїздив? На «рафику»… — знову ж несподівано для себе спитав Дениско.
Дід Кирило і Марія Іванівна перезирнулися, і Дениско вловив розгубленість у їхніх поглядах.
— Дід Мороз?.. Гм… Кирюшо? — Марія Іванівна безпорадно подивилася на діда Кирила. Той знизав плечима:
— Гм… Не знаю… Тобі, Дениску, мабуть, здалося… Або, може, у якусь іншу квартиру…
— Ні… по-моєму… у вашу… — розгубився Дениско теж.
Він бачив, він відчував, що вони говорили неправду, і їм було незвично й важко це. Вони, мабуть, не любили, не вміли говорити неправду, але чогось мусили. Йому стало жалко їх.
— А може, я помиляюсь, — почервонів він. — Може, я справді помиляюсь. Вибачте, мені, мабуть, здалося.
— Ну, от бачиш, — полегшено зітхнула Марія Іванівна.
— То я піду… вибачте, — заквапився Дениско.
Яка ж то мука — бачити, як хороші симпатичні люди кажуть тобі неправду!
— То ти заходь, заходь, — бадьорим голосом сказав дід Кирило.
— Так, так, заходь, — повторила Марія Іванівна.
Дениско поспішив вийти на сходи.
«Ну, нащо, нащо я виліз із тими цукерками? Із тим запитанням про Діда Мороза? Чого я не зайшов, не спитав просто: «А де ваша Зірка?» Все було б нормально. А так… Що я тепер скажу мамі? Коли для хворої — це одне! А коли просто так — зовсім інше. Хто дав мені право…»
Дениско мучився і картав себе цілий день. Настрій у нього був препоганий. Гірше не придумаєш.
З острахом чекав він приходу мами.
Але мами — то незвичайний народ. Вони все розуміють з півслова. І коли Дениско, червоніючи й затинаючись, почав:
— Мамочко, ти пробач, ту коробку цукерок, що лежала в серванті, я… — мама не дала йому договорити:
— …Комусь подарував!.. От молодець! Спасибі тобі! А то вона так муляла мені очі. Ти ж знаєш… — Вона обняла й поцілувала сина. — Все гаразд. Не переживай.
Дениско не витримав і… заплакав.
Він же тільки перейшов у другий клас і ще не навчився стримувати сльози.
10. ПЕРЕДАЧА
Дениско знову піднімався швидкісним ліфтом на шістнадцятий поверх будинку номер п’ятнадцять по проспекту Вернадського.
І знову відчував у грудях тремтливий холодок — і від швидкого підйому і від хвилювання.
Мабуть, таки недарма лишила йому Зірка записку. Недарма. Не розигриш це, мабуть, а справді. Не могла Зірка сама цю справу зробити, бо відлітала у той вечір у Середню Азію. І тому попросила його.
Але що ж то за справа, яка вимагає допомоги від другокласників?
Дениско підійшов до дверей двісті десятої і натиснув на кнопку. Знову, як тоді, у квартирі задеренчав дзвінок.
І знову ніхто не відчинив.
Дениско натиснув і не відпускав кнопку. Дзвінок деренчав безперервно і якось жалібно, тривожно.
Тривога закралася у Денискове серце. А що, як… сталося нещастя? І той, хто у квартирі, не може відчинити. Мама розповідала колись про випадок, коли інвалідові Вітчизняної війни стало погано, а дома нікого не було. Довелося ламати двері. Добре, що він устиг подзвонити в лікарню по телефону. Ще трохи, і було б пізно.
А тут, може, нема телефону…
Дениско вирішив не відступати.
Він спершу стукав у двері кулаками. Потім притулився до дверей спиною і почав гатити п’ятами.
Відчинилися двері сусідньої квартири, визирнула жінка з немовлям на руках. За спідницю її трималася дівчинка років трьох, за нею стояв хлопчик років п’яти.
— Що таке? Чого ти? — спитала жінка. — Там нікого нема.
— А де? — підвів на жінку очі Дениско.
— Захворіла. В лікарню одвезли. А ти хто? Онук? Згадали нарешті! Безсовісні! — Жінка дивилася на Дениска з презирством. — Кинули немічну стару людину напризволяще. Теж іще — діти! Розмінялися, одселили і — пропадай, мамо! Живи як хочеш. Інша б до суду подала. А ця тільки образилася та й усе. Я б давно подзвонила, розшукала, присоромила, так не хоче ж ні адреси говорити, ні телефону. Нічого.
Дениско зіщулився під нищівним поглядом жінки.
— А… в якій вона лікарні? — ледь чутно пролепетав.
— Та в якій же! В районній нашій! Бач, уже три дні, а не знаєте навіть. Хоч би передачу однесли.
— А… що можна?
— Усе можна! В неї серце. От родичі! От родичі! — Жінка скрушно похитала головою.