Потім, мабуть, побачила, який розгублений Дениско і, стишивши голос, сказала:
— Ти пробач, хлопче, може, ти й не винен. Звичайно, дитина. Як тебе батьки настроюють, так ти і… Але, розумієш, накипіло. Якби не моє оце господарство, — вона по черзі поклала руку на голівки хлопчика й дівчинки, — я б сама… Ой, що я у дверях стою, тут же дме! Протяг! Застуджу дітей! Ану або заходь швидше, або…
— Ні, ні, я побіжу! — рвонувся Дениско.
— Перша терапія, п’ята палата! — встигла гукнути йому навздогін жінка перед тим, як зачинити двері.
Дениско біг додому. Щоки його палали.
Чому він не сказав, що він зовсім не онук тій нещасній жінці? Не встиг? Чи не захотів нічого пояснювати, бо це б вийшло довго і не дуже ймовірно? Хто його зна.
Не сказав та й усе. Тільки стояв і пік раків за чужу ганьбу.
Так, Зірка права. Тут справді потрібна допомога. Звичайно, треба розшукати родичів хворої. Мабуть, вони й не знають про те, що вона в лікарні. Але це довго. Це потім. А зараз — зібрати передачу.
Дениско, як вітер, влетів у квартиру й кинувся на кухню. Захлопав дверцятами кухонного гарнітуру. Плямкнув дверцятами холодильника. І спинився, розмірковуючи. Що ж передати? Ковбасу? Сир? Масло? Яєчка? Яблука? Хліб? Варення?.. Чи передають таке хворим?.. Яблука, звичайно, можна… Але…
Дениско почав згадувати, що мама приносила йому, як він лежав у маминій лікарні з фолікулярною ангіною. Приносила бульйончик у термосі, какао, морс… «Хворим дуже корисно тепле пиття», — говорила тоді мама.
Дениско глянув на термоси, що стояли на столі. То був його обід, який, як завжди, залишила йому мама. Улюблений Денисків курячий бульйон. Рисова каша. Курячі котлети. Пара печених яблук. Якраз те, що потрібно хворій. Краще не придумаєш.
А він… Що він — з голоду помре без обіду, чи що? Ковбаси з’їсть із хлібом, яблук погризе. Варення дві ложки. Го-го! Не пропаде! Мама лікар. Вона все зрозуміє. За цукерки ж не лаяла. Навпаки.
В кухні на підвіконні лежали поліетиленові кульки з ручками. Великі, з темною картинкою, на якій ледь можна було розгледіти собаку-спанієля на траві. Мама ходила з тими кульками в магазин. Щоб не рвалися, вона брала одразу два, вставляла один в один.
Дениско теж так зробив. Поставив у кульки свої термоси, поклав кілька яблук, у маленький кульочок — півбатона. Подумав і поклав ще шматочок кексу з ізюмом, «Столичного», який він дуже любив.
І вирушив.
Мама показувала йому, де лікарня. Вона ж саме ходила туди влаштовуватися. І сьогодні піде. Тільки після обіду.
Це було ще ближче, ніж до Вернадського, 15, тільки в інший бік.
Дениско спитав якогось дядю в халаті, чи то лікаря, чи то санітара, де перша терапія. Той показав.
Дениско бадьоро зайшов до білого безлюдного передпокою з шаховою плиточною підлогою. Прямо скляні двері. Ліворуч у стіні довгасте віконце з синьою табличкою нагорі — «Прийом передач». Замкнене.
Глянув на об’яву край віконечка: «Передачі приймаються з 8 до 10 та з 17 до 20». Перевів погляд на годинник над дверима: пів на одинадцяту. Запізнився! Що ж робити? Чекати аж до п’ятої вечора? А в нього ж у передачі обід. Хто ж обідає так пізно?
Він підійшов до дверей, потяг за ручку, двері прочинилися — не замкнені. Зазирнув. На стільці біля дверей читала книжку сива нянечка в білому халаті. Повернула голову, глянула на Дениска поверх окулярів.
Зміряла поглядом. Побачила кульок.
— О! Чого ж ти так пізно? От сердега! — Вона співчутливо похитала головою, озирнулася й тихо спитала: — В яку палату?
— У п’яту. Івашенко… Будь ласка.
— Івашенко? Щось не пригадую. Новенька?
— Три дні тому…
— А-а… Без мене, значить, поступила. Я раз на три дні чергую. Ну, давай… Мама?
— Б-бабуся, — опустив очі Дениско.
— Тільки почекай там. Я двері замкну. Бо не маю права залишати пост. Принесу записку. — Нянечка взяла передачу, замкнула двері — клацнула ключем.
Дениско не встиг навіть отямитися, як лишився сам у безлюдному передпокої.
Що ж тепер робити?
Чекати записку?
А що ж вона може написати, та хвора бабуся Івашенко, яка не знає, хто приніс передачу?
Ой! А термоси? Про термоси він не подумав.
Чекати, що їх зараз повернуть, смішно. Там же обід, а хто ж обідає о пів на одинадцяту.
Та врешті за термосами можна прийти потім, увечері або й завтра. Треба тікати, поки не повернулася нянечка.
Дениско вискочив на вулицю і побіг додому.
Вперше у житті йому самому, без допомоги старших доводилося приймати рішення, і він не був певен, що робить усе, як слід.
Ну, те, що він приніс передачу, мабуть, правильно. А тепер? Що робити тепер?
Однією передачею тут не обійдешся. Треба нести й завтра, й післязавтра. Але навряд чи бабуся Івашенко погодиться приймати їжу невідомо від кого.
Про першу передачу вона ще може подумати, що її приніс рідний онук.
Раз сусідка прийняла Дениска за онука, — значить, існує у природі рідний онук. Сусіди, як правило, такі речі знають.
Онук… Приблизно одного з Дениском віку…
А що як спробувати розшукати його! І поговорити. Сусідка ж сказала: «Може, ти й не винен. Як тебе батьки настроюють, так ти і…»
Справді. Може, той хлопець не такий уже й Карабас. Просто слухає батьків і нічого не розуміє.
Але як же його знайти, того онука? Ні імені, ні адреси. І сама бабуся Івашенко не скаже. Раз навіть і сусідці не говорила, не скаже.
Як же знайти?
І тут Дениско згадав про депутата.
«Якщо буде необхідність — подзвонити по телефону 97-32-50, попросити депутата. Четвер, з 16 до 18».
Сьогодні саме четвер.
У Дениска було кілька двокопіечників. Мама йому спеціально залишала, щоб він удень дзвонив їй з автомата на роботу. Це він робити умів. Хоча доводилося тягтися, щоб покласти монетку, та й набирати номер було височенько.
Ну, що, хіба з’їсть його депутат, як він подзвонить! Не іграшки ж — хвора бабуся, безсовісні родичі… Серйозна справа. Може, й додумається депутат, як допомогти. Не просто ж людина — депутат. І недарма ж Зірка писала. Певне, щось знає про депутатів.
Дениско почав дзвонити рівно о четвертій. Але у трубці чулися переривисті гудки — зайнято.
Майже півгодини не міг Дениско додзвонитися.
Нарешті у трубці клацнуло, й чоловічий голос сказав:
— Слухаю.
— Товаришу депутат? — голос у Дениска зірвався.
— Так.
— Товаришу депутат, вибачте, тільки не кладіть одразу трубку. Справа серйозна. Треба знайти одного хлопця…
— Ну-ну… Я слухаю. Що за хлопець? Чого його треба шукати?
— Ви тільки не смійтеся. Його бабуся лежить зараз у лікарні. Прізвище Івашенко. Живе на проспекті Вернадського, 15, квартира 210.
— А як звати хлопця?
— Не знаю.
— А прізвище теж Івашенко?
— Не знаю.
— А бабуся теж не знає?
— Не хоче говорити.
— Гм… Бабуся сама живе?
— Сама.
— А до того, як одержала на Вернадського квартиру?
— Вони розмінялися, — згадав Дениско. — Її одселили.
— А-а, ну тоді легше. У райраді, у житловому відділі можна довідатися. Подзвоніть мені у наступний четвер. Повторіть прізвище і адресу. Записую.
— Івашенко. Проспект Вернадського, 15, квартира 210.
— Ім’я та по батькові?
— Не знаю.
— Гм… А ваше прізвище? І адреса.
Дениско затнувся. Говорити? А чого — ні?
— Мироненко Денис. Довженка, 19, квартира 5.
— Довженка, 19? — чи то здивувався, чи то не розчув депутат. — Ну що ж, добре. Значить, домовилися. До побачення!
— До побачення. Дякую. — Дениско повісив трубку. Йому навіть не вірилося, що все так просто вийшло.
Депутат записав, обіцяв, через тиждень буде адреса. Правда, тиждень — це довгенько. Аж сім днів. Ну, що ж, як треба, він носитиме передачі ці сім днів. Що йому — важко?..
От тільки — термоси… Якось не подумав він про ті термоси. Вони, звичайно, в лікарні не пропадуть. Завтра можна забрати. Але що сьогодні сказати мамі?.. Мама ж одразу побачить, що їх нема. Великі харчові термоси з широкими горлечками. Мама завжди лишає в них обід. Як він не подумав!.. Можна було перелити бульйон і перекласти кашу й котлети у літрові банки. Є ж банки (на буфеті стоять) і пластмасові щільні кришки до них. Що банок нема, може, мама й не помітила б. А термоси… Помітить одразу. Помітить…