— Ви вибачили Імельді й Едмону те, як вони до вас ставилися?
Олена перевела погляд на каблучку на її підмізинному пальці, у якій сяяв діамант. Вона якусь мить із ніжністю дивилася на нього.
— Так, я вибачила їх насамперед тому, що вони забрали тебе, погодившись, що ти їхній онук, тоді як Александру й мені загрожувало довічне ув’язнення. Та наші стосунки ніколи не були безхмарними, між нами було багато поганого, що міг вилікувати лише час. А ще, перетнувши Атлантику, ми з Александром могли вільно жити нашим коханням. Я скористалася великим культурним й інтелектуальним піднесенням післявоєнного часу, щоб здобути місце під сонцем. Після того тривалого конфлікту світ сподівався на радість жити вільним. То були безрозсудні роки, як їх називають сьогодні. Ми з Александром були надзвичайно щасливими.
— За кілька років, — розповідав Етьєн, — я натрапив на газету, у якій ішлося про вас і вашу кар’єру. Фото нагадало мені юну українку, яку я знав у Спіріт Лейку і яка грала на скрипці біля Озера Духа, мріючи знову стати вільною.
— Я була лише юною дівчиною, відірваною від свого батька і своєї батьківщини.
— Яка мала пережити багато страждань!
— Маєте рацію, Етьєне. Найгіршим з усього стала смерть Віталія, який пішов від нас, а мене не було біля нього. На щастя, там були ви, ви, Розен і Аранк.
— Розкажіть нам про себе, сержанте Лєпін, — попросила Дельфін. Повернувшись із війни, ви знайшли Розен? Одружилися з нею?
Чоловік схилив голову на свою тремтячу руку.
— Так, вона чекала на мене, і ми все ж одружилися, незважаючи на незгоду мого брата, й ми поселилися на сусідній із ним земельній ділянці.
У старого змокріли очі, він крадькома витер їх зворотним боком рукава.
— На жаль, наше щастя було швидкоплинним. Розен забрав іспанський грип. Вона була вагітною.
Розчулена, Олена поклала свою руку на його.
— Етьєне, мені невимовно шкода! Я часто думала про неї, особливо про нашу нічну втечу, коли вона переодягла мене в черницю. Я двічі писала їй, щоб подякувати за те, що вона погодилася стати хрещеною матір’ю нашому сину. Ми з Александром хотіли побачити її. Тепер розумію, чому мої листи повернулися.
— Після її смерті я поїхав на канадський захід.
— Ви довго там жили?
— Після п’яти років поневірянь мені захотілося повернутися жити в Амос. Абітібі — мій дім.
— Ви спілкувалися з Аранком?
— Ні, після смерті сестри він теж пішов. Вибрав Манітобу. Я випадково дізнався, що він там одружився.
— Усе це так далеко! — прошепотіла Олена.
— Я був упевнений, що одного дня Віталій приведе вас до Спіріт Лейку, — сказав їй Етьєн, — і настав час вам приїхати. Сил у мене лишається все менше. Повернувшись із Ванкувера, протягом багатьох років я на день його смерті, який також є днем його народження, ішов покласти квіти на його могилу, розказував йому про ваші успіхи. Та за довгі роки кладовище зникло у високій траві та кущах. Знаєте, що на місці, де колись стояв табір Спіріт Лейк, відкрилася сільськогосподарська школа?
— Так, мені казали.
— Тож історія інтернованих тут людей зникла в колективній амнезії народу, вкритого плямами забуття, — додав Ентоні.
— Довгий час я хотіла себе переконати, що мій молодший брат повинен спочивати там, де за ним прийшла смерть у день, коли йому виповнилося дванадцять років. Та сьогодні, майже дійшовши до кінця свого існування, в мене виникло бажання забрати його ближче до себе, щоб ми могли лежати поруч на нашому вічному спочинку. Я вирішила провести ексгумацію його тіла, і відтепер Віталій спочиватиме на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж, де вже двадцять років на нас чекає Александр.
— Саме дідусева смерть спонукала вас кинути кар’єру? — запитала Дельфін.
— Так. Александр був моїм імпресаріо, і ми разом об’їхали весь світ. Ти їздив із нами, Ентоні, аж доки не досяг віку, коли мав іти до коледжу.