— Я пам’ятаю. Мені було дванадцять років, коли я почав класичну освіту в Монреалі. Ви записали мене до нового коледжу Жан-де-Бребьоф у вересні 1928 року. Дідусь Едмон, який став удівцем за рік до цього, був радий поселити мене в себе на час мого навчання. І він ніколи не згадував, що мав колись магазин в Амосі.
— Після процесу над їхнім сином, — пояснила Олена, — Лявальєри продали магазин. Вони воліли не повертатися в Абітібі. Без сумніву, це місце нагадувало б їм про неприємні періоди їхнього життя.
— А Антон, ваш батько, ви знайшли його? — захвилювався Етьєн. — Ви так на нього чекали.
— Щойно ми прибули до Англії, я пішла в нотаріальну контору, де тато призначив нам зустріч. Останній раз, коли правник бачив його, було за тиждень до того, як ми з Віталієм сіли на корабель до Америки, і після того вже не бачив. Метр Ґерлі порадив нам піти в його банк. Я дала йому нашу лондонську адресу, і він пообіцяв, що повідомить нас, якщо Антон дасть хоч якийсь знак, але так і не повідомив.
— Ви пішли до банку?
— Так, і здивувалися, коли дізналися, що батько зняв майже всі гроші за рік до нашого від’їзду із Саутгемптона. Облігація на пред’явника, яку він нам дав, було останнім, що там лишалося.
— Тож ви так і не знайшли батька й не дізналися, що він зробив із грішми?
— Ні. Кілька років по тому мене запросили з виступом до Відня, і я скористалася нагодою, щоб відвідати Калуш. Наше бідне місто було вщент зруйноване. Згідно з муніципальним реєстром, Антон Ловенець помер незадовго після початку війни, коли російські війська рушили з боями в Україну.
— Тож, відправивши вас до Канади, він урятував вам життя.
— Так, любий тато!
— Чи вдалося йому продати свою фабрику? — запитав Ентоні.
— Жодного документа щодо цього немає. Ми з Александром ходили на те місце, де була фабрика. Від будівель зосталися лише купи щебеню, а земля в зруйнованому місті нічого не коштувала.
Підійшов офіціант, щоб запропонувати їм каву чи діжистив.
— Може, перейдемо в салон, — запропонувала Олена. — Моїм старим кісткам буде комфортніше у зручному кріслі. Вашим також, Етьєне.
Усі погодилися.
У салоні фоном грав піаніст. Побачивши знаменитість, підвівся, щоб привітати її. Відвідувачі відреагували на її появу гучними аплодисментами. Усі чули про виступ у церкві Ля Ферм на Великдень і, заінтриговані містичним приводом до її приїзду в Абітібі, коментували кожен на свій лад.
Олена з компанією пішла вглиб зали, до каміна, у якому потріскували кедрові поліна. Вона накинула на плечі вовняну шаль і прийняла від бармена скляночку шеррі.
— Тож, — повела далі Дельфін із того місця, на якому вона зупинилася, — ви так і не дізналися, що сталося зі статками вашого батька?
Олена неуважно роззирнулася.
— Ні. Багато статків загубилося на війні. На щастя, Толя знайшов акцію на пред’явника, і ці гроші дозволили нам жити в очікуванні, коли моя кар’єра скрипальки дасть нам засоби для існування, а потім і комфортно облаштуватися завдяки Александру, з якого вийшов прекрасний імпресаріо.
— Мене інше цікавить, — сказав сержант Лєпін. — Чи заарештували Ганса Фраймана за вбивство Петра?
— На нього було видано мандат на затримання, та, думаю, він перейшов на американський бік разом із сім’єю, перш ніж його затримали. Його так і не знайшли. Багато іноземців змінювали прізвища після війни, щоб краще інтегруватися в новій країні. Не сумніваюся, що вони зробили так само. Думаю, того ранку, коли сталася трагедія, що ледве не коштувала нам з Александром свободи, Ганс зрозумів, що Петро вирішив піти за мною, і побіг наздогнати того, щоб урезонити. Що трапилося потім, нам відомо. Я переконана, що смерть Петра була випадковою, тобто, власне кажучи, ніякого вбивства не було. Ганс був добрим чоловіком. Я дуже рада, що його так і не затримали.
— А Тефаняки?
— За свої лжесвідчення Ліна отримала догану від судді. Справу було закрито. Думаю, магістрат вирішив, що ці люди досить настраждалися в таборі Спіріт Лейк і не хотів звалювати на них додатковий тягар.
— А що Олег?
— Коли переконався, що я в безпеці й щаслива, він повернувся до Платцбурга, де й одружився з Жюльєн Депре.
— Бабусю, а що було далі з Толею? — запитала Дельфін, якій по ходу розповіді все більше подобався глухонімий хлопчик.
— Дорогий Толя! — прошепотіла Олена, дивлячись, як танцює в каміні полум’я.
— Як він знайшов ту акцію на пред’явника?
— Після смерті Петра мати віддала йому братову жилетку, безрукавку — хлопчику хотілося мати щось про нього на згадку. І під підкладкою він знайшов документ, який Петро там сховав. Той аркушик паперу мав для нього тільки сентиментальну цінність, аж доки Олег не показав його батькам свій ескіз. Тоді він зрозумів, що той клаптик паперу важливий. А як свідок смерті Петра він відчув, що має віддати його поліції. Через інвалідність його часто сприймали як розумово відсталого, але він був живою й розумною дитиною.