— Що сталося з ним після процесу? — поцікавився Етьєн.
— Мої батьки оплатили йому навчання, — сказав Ентоні, — і він став викладачем в інституті глухонімих. Потім одружився з жінкою, що мала такі самі проблеми, як і в нього, в них народилося троє дітей, які добре чують і говорять.
— Радий за нього, — зрадів Лєпін. — Я ніколи не забував про того хлопчика, що грався з Віталієм і розмовляв із ним за допомогою рук, а ще тих двох їхній кошенят, які завжди крутилися поруч.
— Є ще дехто, про кого ми не говорили, — сказала Дельфін. — Поліна!
— У нещасної була сумна доля. Вона гуляла по пристані в Монреалі, і її збила вантажівка. Її батьки так ніколи й не дізналися, чи вона навмисно кинулася під неї, чи ні.
— Бідолашна жінка! Ви дуже сердилися на неї за те, що вона вас звинувачувала?
— Вона мене ревнувала, це правда, рубці, що лишилися після опіків, зробили її озлобленою й нещасною. Але я не могла закидати їй її свідчення, бо вона не брехала. Вона справді бачила нас недалеко від того місця, де знайшли Петра.
— На щастя, завдяки Толі у Тефаняків були онуки, — додав сержант Лєпін. — Така радість мала допомогти їм пройти через усі випробування, насамперед пережити втрату стількох дітей.
— Маєте рацію, — погодився Ентоні, — їм усе ж випала можливість відчути радість бути бабусею й дідусем і постаріти в доброму оточенні.
— А тепер ходімо спати! — порадила літня дама. — Завтра день буде заповнений переживаннями, бо ми поїдемо на кладовище за Віталієм.
З широко відкритими в темряву очима Олена знову переживала чотирнадцять місяців свого життя, проведених у таборі Спіріт Лейк, які видалися їй століттям. Вона привітала себе з цією прощею в часі. Розказавши свою історію своїм рідним, в пам’яті лишилися тільки приємні спогади про пережите з Аранком, Розен і сержантом Лєпіном, прекрасними людьми, які підтримували її й Александра у важкі для них часи. А коли заснула, перед неї виплив образ Віталія. Вона безтурботно раділа їхньому завтрашньому побаченню.
Тепер Віталій лежав на кладовищі Нотр-Дам-де-Неж поруч з Александром. Зі спокійним серцем Олена повернулася додому в супроводі рідних. Вона вже може піклуватися про спочинок свого молодшого брата, як і обіцяла шістдесят три роки тому батькові в Саутгемптоні. Звичайно, через свій вік, але після обіду, коли священник читав відповідні ситуації слова, у неї було відчуття того, що Антон і Дарія були там, прийшли привітати свого сина.
— Мамо, ви ж так і не відкрили пакет, який вам дав сержант Лєпін на пероні в Амосі, — нагадав їй Ентоні.
— Тато має рацію, що нагадує, — ввічливо підтримала Дельфін, — нам усім кортить побачити, що там.
Схвильована, літня дама посміхнулася до внучки. Вона була з чоловіком і трьома своїми хлопчиками. Після смерті матері три роки тому Дельфін зблизилася з бабусею, і вони стали нерозлучними подругами.
— Згодна. Настав час відкрити той містичний пакунок, — мовила вона.
Тоді пішла до дубового столика, куди поклала його, по поверненню з Абітібі.
— Я знаю, що там, — зізналася вона, знову сідаючи на диванчик біля Ентоні. — У мене стільки емоцій викликає сама думка побачити це знову, що я вагаюся.
— Мамо, — сказав Ентоні лагідно, — думаю, я вгадаю, коли скажу, що це рамка з трояндового дерева, яку дав вам ваш батько. Чи помиляюся?
— Твоє припущення правильне, — сказала вона, прокручуючи пакунок у руках, наче боялася його відкрити.
— Вам допомогти?
— Так.
Її син обережно розв’язав вузол і зняв обгортковий папір. Показалося фото в поточеній червами рамці. Жозеф Лявальєр передбачливо помістив її в шкіряний мішечок, перш ніж покласти в домовину до Віталія. І зображення збереглося майже таким, як і було, хіба що злегка вицвіло. Полонені часом, Антон і Дарія посміхалися до своїх нащадків. Усі схилилися, щоб роздивитися обличчя своїх предків, яких ніколи не бачили.
Занадто малий, щоб щось побачити, п’ятирічний Едуард примудрився прослизнути у центр групи й різко потягнув за рамку, щоб узяти в руки. Дорогоцінна річ випала з Олениних рук річ і впала на підлогу з березового паркету. Рамка від довгого перебування у вологості в труні стала крихкою й тріснула. Усі вражено замовкли, а маленький хлопчик, злякавшись того, що накоїв, заходився плакати.