— Мозамбік! Мозамбік!
Години за дві, як берег був ще досить далеко, Павел уздрів перші піроги[36]. А коли корабель увійшов до затоки, піроги оточили його з усіх боків. Тубільці наввипередки пропонували матросам свої послуги. Їхні чорні тіла вилискували проти пекучого сонця, наче змащені дьогтем.
Як і на всьому африканському узбережжі, тут виявилися вправні пловці — вони ловили кинені у воду монети зі спритністю циркових акробатів.
Тубільці простягали морякам плетені очеретяні кошики з яскравими мережками, барвисті скриньки, рогожі, пальмове вино, прикраси з черепашок та круглі бамбукові стільчики.
Корабель кинув якір неподалік берега. Матросов заборонив екіпажеві сходити на суходіл. У човни посідали тільки ті, хто мав поповнити запаси харчів та питної води.
«Постачальників» супроводжував сам капітан. Спочатку він запросив до свого човна й Балканова, але потім передумав — серед тубільців шаленіла якась епідемія.
Ополудні Матросов гукнув географа до капітанської каюти. Біля дверей Павла перестрів Домбо й на мигах попередив, що там чужі люди. В каюті й справді сиділо двоє незнайомців. Один низенький і натоптуваний, з гладким мизатим обличчям, другий — високий, сухоребрий і миршавий, з довгою сивою бородою, вдягнений у якісь лахи. Замість взуття на ногах він мав прип'яті мотузяччям два шматки шкіри. Над лівою бровою в нього виднів шрам у формі підківки. Обличчя було маслакувате, горбоносе й зморшкувате, а з-під обрідних брів неспокійно поблискували маленькі, гострі й пронизливі очиці.
Матросов відрекомендував географові гостей. Кремезний, куцов'язий, з залитими салом оченятами був мозамбікський шинкар. В нього капітан щороку закуповував харчі. А довгобородий Сімоне Альварес, жертва корабельної катастрофи, буцімто випадком потрапив до шинкаря. Коли шинкар почув про курс «Севастополя», то попросив Матросова взяти нещасного чоловіка з собою на корабель.
Обидва були португальці.
Сімоне Альварес мав колись у Західній Африці плантацію, але продав її й за ті кошти вирішив повернутись на батьківщину. Та однієї лихої ночі корабель, на якому він їхав, затонув під час урагану. Майже всі, хто був на борту, загинули. Врятувалось лише кілька чоловік. Серед них і Альварес.
Цілі п'ять років блукав він з острова на острів, доки нарешті опинивсь на Мозамбіку. Тут і натрапив на співвітчизника, який дав йому притулок, шмат хліба й пообіцяв допомогти.
Сімоне Альварес хотів тепер повернутись до Західної Африки, розробити нову плантацію й заощадити грошей, а вже тоді поїхати на батьківщину.
Матросов від щирого серця погодивсь узяти пасажира, тим паче, що трапляється попутник географові.
Вислухавши капітана, Павел глянув на Альвареса. Матросов поспитав, чи згоден Балканов мати за попутника цього чоловіка.
— Згода! Щаслива зустріч. Він — людина досвідчена, знає дорогу. Буде нам провідник! — відповів болгарин і подав руку Альваресові.
Цю хвилину йому й на думку не спадало, кого він бере собі за провідника через незнані й небезпечні землі.
Сімоне Альварес радісно заблимав темними очицями, всміхнувся на ввесь рот, показавши свого єдиного переднього зуба, й клякнув перед Матросовим.
— Я безмежно щасливий, сер! — прошамкотів він англійською мовою. Голос у нього виявився писклявий і якийсь не щирий. — Ви рятуєте від голоду безталанну жертву корабельної катастрофи! Хай вам бог помага, бо я людина нещасна!
Матросов розгубився й спохмурнів. Він ухопив потерпільця попід руки й вигукнув:
— Устаньте, Альваресе! Дайте богам спокій! Людина повинна мати самоповагу. Що ви робите! Я не заслуговую на ваші сльози та поклони.
— Ой капітане! — не вгавав той. — Коли б ви могли собі уявити всю шляхетність вашого вчинку! Я просто не знаю, чим мені вам віддячити!..
Сімоне Альварес, розтираючи кулаками сльози, підвівся, підібгав поли своєї одежини, зметаної з просмоленого брезенту, й знову покрив голову якоюсь строкатою ганчіркою. На миршавій шиї в нього на благенькому ремінчикові теліпалася невеличка шкіряна торбинка. Високий і захлялий, він і дійсно справляв ураження людини, яка скуштувала чимало лиха.
Гладкий шинкар лишився дуже задоволений. Подякувавши Матросову, він тицьнув у руки Альваресові пляшку рому й подався собі геть.
Ще не встиг «Севастополь» здійняти якір, а Сімоне Альварес уже ліг горілиць на палубі під фок-щоглою, заклавши руки за потилицю. Домбо, пильно придивляючись, кілька разів пройшов повз нього. Та Альварес гримнув на хлопчика й сердито насварився кулаком.