Домбо зупинився й злякано заблимав на географа.
— Навіщо ходи до білі? Лихі білі! — стривожено вигукнув він.
— Не бійся, друже! — спробував заспокоїти його Павел. — Поки я живий, тобі нічого лихого не буде!
Альварес, очевидячки, теж непокоївся, але не казав нічого. Він знехотя потяг свої позбивані й понамулювані ноги й за якусь хвилину відстав чимало.
Але Павел навмисне уповільнив крок і дочекався його.
Коли мандрівники дійшли до внутрішнього плоту, що оперізував чимале обійстя з низькими будівлями, їх з лютим гавкотом зустріла ціла швора миршавих та гостромордих рудих собак, схожих на шакалів. Домбо злякано притулився до географа. Альварес спочатку замахнувсь на собак грудкою, а тоді став навпочіпки й почав їх манити. Але собаки напосідали ще лютіше. Тоді Павел взяв з плеча рушницю й вистрілив угору. Від пострілу, який глухо відлунив далеко в джунглях, собаки заскавчали й порозбігалися на всі боки.
Хвилин за кілька собачий переляк минув, і каплавухі знову вже налаштувалися до нападу, аж тут рипнули двері й з хати під очеретяною стріхою, прикритою зверху ще й пожовклим пальмовим листям, вийшов якийсь чоловічок. Поперед нього вихопився інший, миршавий, клишоногий і присадкуватий, з почорнілим від сонця обличчям і маленькими вусиками. Він тримав у руках наставлену на гостей стару вінчестерку.
— Навіщо стріляй? — сердито запитав він ламаною португальською мовою.
— Не гнівайтесь, будь ласка! — відповів Павел і закинув свій карабін за плече. — Коли б не вистрілив, то собаки нас роздерли б. Добрих сторожів маєте!
Цю мить до клишоногого підчовгикав і той, що вистромився перший, — малесенький згорблений дідок з цапиною борідкою.
— Який ви люди? — такою самою ламаною мовою звернувсь він до прийшлих, марно силкуючись одягти на ніс окуляри.
— Ми мандрівники, дідусю! — ввічливо одказав Павел. — Я європеєць, географ. А це — мої супутники.
— Заходе! — запросив їх дідок.
Ясно було, що господарі, — певно, батько й син, — не португальці. Це припущення підтвердилось, коли мандрівники ввійшли до хатини, більше схожої на кошару, аніж на людську оселю. Обабіч неї Павел ще раніше помітив навіси та склади. За тими будівлями стояла якась очеретяна повітка, звідки долинав невиразний гамір. Біля дверей стовбичив ще один білий чоловік у широкому брилі та н куценьких європейських штанцях. Через плече в нього висіла гвинтівка: певно, чатував на варті. Галас у коморі не вщухав. Звідти подеколи з цікавістю вистромлялись кучеряві голови. Очевидячки, там мешкали тубільні робітники плантаторів.
У хатинці, крім старого розтрибушеного матраца, розхитаних стільців та столика, геть зрізаного й подовбаного ножем, нічого не було. Хіба що вичовгана рогожа на долівці.
Дідок, який ледве переставляв ноги й увесь час тер сльозаві очі, насилу добирав португальські слова:
— Відпочивай тут, гості! Жінка нема, хата брудно.
— Байдуже, байдуже! — заспокоїв його Павел.
Альварес випроставсь на матраці, його бліде й змучене обличчя поступово набирало нормального кольору. Він скидався на людину, яка щойно витримала важке випробування.
До вечора Павел довідався, що господарі плантації — бури[40], які вже давно залишили Південну Африку. Вони довго блукали світом, перетнули Бечуану й через пустелю Калахарі дістались аж до Анголи.
Хоч дідусь наче був гостинний та лагідний, але Павел таки не забував поради капітана Матіросова — завжди пильнуватися. Через те ввечері він запровадив чергування. Перший на варті стояв сам, його повинен був заступити Домбо. Малий з Альваресом, стомлені важкою дорогою, поснули, де попадали.
Настоявшись донесхочу, Балканов збудив хлопця.
Після полуночі, коли Сімоне хропів, мов недорізаний, Домбо почув під вікном знадвору таємниче перешіптування, кроки й клацання рушниць. Він нахилився до географа й тихенько гукнув його:
— Гамба, прокидай!
Павел заворушився й розплющив очі.
— Прокидай, гамба! — схвильовано засичав йому в самісіньке вухо Домбо. — Погано дуже! Надворі люди! Рушниця клац-клац!
Павел схопився, мов обпарений, миттю намацав ручку пістолета й прислухався. Надворі й справді чулося таємниче перешіптування та клацання рушниць.
Ніч видалась ясна і зоряна, але місяць ще не сходив. У кімнаті було поночі, майже нічого не видно. Тільки проти вікна світилися зуби негреняти. Павел притяг хлопчика до себе й шепнув:
— Карабін набитий?
— Набитий! — так само тихо відповів Домбо.
40
Бури (самоназва — африкандери) — народність, що живе в Південно-Африканському Союзі, нащадки європейських, головним чином голландських, колоністів.