Неймовірна, але єдина нагода врятуватися! Я вскочив усередину і накрився віком. Ту ж мить пролунав звук сурми, а слідом за ним — оплески і тупіт ніг.
— Але, джентльмени, зважте, що розпочинається п'єса! — розпачливо вигукнув гладун.
— Грайте собі свою п'єсу, вона нам не завадить, — відповів сер Філіп. — Але ми за всяку ціну обшукаємо ці кімнати.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
БЕЗПЕЧНА СХОВАНКА — В ТРУНІ
Тепер гладунів голос долинав здаля і приглушувався стінами скрині:
Я здогадався, що він вийшов на сцену. Актори раз у раз цитькали один на одного, всі почали ходити навшпиньки і розмовляти пошепки. Але я виразно чув, як сер Філіп з своїм приятелем допитували людей і одчиняли двері сусідніх кімнат.
Невже вони прийдуть сюди і зазирнуть у скриню? Я лежав, підпливаючи гарячим потом, серце калаталося в грудях. Незабаром я почув, як Роджер сказав:
— Я розпитав у заїзді слуг, і вони присягаються, що з будинку ніхто не виходив.
— Актори ж твердять, що бачили його, але вони, дурні, не помітили, куди він щез. Нічого, все одно ми його знайдемо.
З тону сера Філіпа відчувалося, що він ладен шукати мене хоч і цілісінький день. Раптом у коридорі залунали кроки. Хтось запитав:
— А де ж труна, Бобе?
— Та он вона. Швидше до діла.
Люди спинилися біля скрині. Я затамував подих. Невідомий мені Боб крекнув, і я відчув, що повис разом із скринею у повітрі, потім скриня опинилася на підставці, що заскрипіла під її вагою.
— Вона важенька, — буркнув Боб. — А що, коли там насправді є мрець?
— Який там мрець! Вона має бути порожня.
— Ет, не кажи. Мабуть, усередині залишили щось із реквізиту. Ліньки, бач, їм було вибрати. Давай усе повикидаємо…
— Вже ніколи. Пора виходити на сцену. Накинь мерщій оксамитове покривало. Отак. А тепер поклади зверху корону. Вважай, що всередині лежить тіло Генріха Шостого! Ставай попереду. Готовий? Несімо!
Я знову відчув, що скриню підняли вгору, але цього разу, нікуди не опускаючи, швидко понесли вперед.
— Побережіться, сер! — хрипко мовив Боб, і я почув, як сер Філіп стиха вилаявся. Певно, хтось із носіїв наступив йому на ногу.
Наступної миті я почув, як хтось продекламував тонким верескливим голосом:
Мене поставили на рипучу підлогу, і я здогадався, що ми вже на сцені. Отака була моя перша поява на сцені театру — якщо можна назвати появою перебування в дерев'яній і скрині, запнутій чорним оксамитовим покривалом, — і я б не сказав, щоб дуже нею тішився.
Верескливий голос почав виголошувати довгу-предовгу промову, що буцімто виходила з уст якоїсь леді Анни; насправді ж було ясно чути, що промову виголошує хлопець, у якого саме ламався голос: раз по раз його вереск переходив на бас, і він ревів, наче ведмідь, отож багато слухачів сміялися в таких місцях, що мали б їх розчулити до сліз[6].
Коли промова скінчилася, носильники підняли мене знову; якусь мить я боявся; що вони винесуть скриню зі сцени назад у небезпечний коридор. Аж ні! Я полегшено зітхнув, почувши, як гладун вигукнув соковитим басом:
Після запальної суперечки — скомпонованої віршем — вони справді поставили скриню, і я зрозумів, що на деякий час уникнув небезпеки.
Сцена виявилась довга, і за інших обставин я б не всидів спокійно на місці, бо хлопець грав роль леді Анни просто жахливо. Але знаючи, що мене чекає за лаштунками, я волів, щоб сцена тривала багато годин. На жаль, леді Анна незабаром залишила сцену, супроводжувана ріденькими оплесками, якими великодушні глядачі нагородили її з жалощів, а за кілька рядків я у своїй труні подався слідом за нею.
— Що вони залишили в цьому ящику? — бурчав той, що звався Бобом, кинувши скриню на підлогу за лаштунками. Я чув, що він мацає рукою по віку, шукаючи клямки. Але його приятель знову мене врятував.
— Не гай часу, чоловіче. Адже в наступній сцені ми граємо вбивць. Ходімо швидше, нам пора переодягатися.
— Гаразд, гаразд! Оце то п'єса для мандрівної трупи! Доводиться виступати в шести ролях. Міняєш вбрання частіше, ніж сама королева.
Деякий час панувала тиша; до мене долинали тільки голоси акторів на сцені. Я нашорошив вуха, але ніщо не показувало, що сер Філіп був у коридорі. Може, він уже пішов? На щастя, Боб задовольнив мою цікавість, тихенько погукавши одного з своїх друзів: