Жінка, що стояла на порозі хатини, порадила нам переправитися давнім бродом. Вона показала, як до нього проїхати. Десмонд подякував їй, і ми вирушили брукованою доріжкою, що привела нас до річки трохи нижче мосту.
— Невже це Темза? — спитала трохи занепокоєно місіс Десмонд.
Чоловік посміявся з неї, бо це була вузенька річка (я навіть не пам'ятаю, як вона звалася), одна з приток Темзи. Але вона була повновода й швидка від осінніх дощів, і коли б вовняний плащ містера Десмонда не заступав її від моїх очей, мене б теж узяв сумнів, чи варто долати цей бистрий потік.
— Тут неглибоко, — заспокійливо сказав він. — Тепер я пригадую, що вже переправлявся цим бродом. Я поїду перший.
Хропучи й розбризкуючи воду, кінь увійшов у річку, і за мить мої ноги занурилися в брудну течію. Раптом Десмонд щось вигукнув, і я не встиг отямитись, як полетів у воду вниз головою.
Кашляючи й відпльовуючись, я виплив на поверхню. Виявилось, що швидка течія винесла мене з виру. Кінь уже брів по мілкому. На березі кричала пробі місіс Десмонд. Тим часом люди на мосту спокійнісінько стежили за цікавою пригодою.
Але де ж містер Десмонд? Я марно озирався навколо, шукаючи його очима. Та за мить він виринув на поверхню за кілька футів од мене. Я зауважив, що очі в нього заплющені. Течія несла його безвільне тіло, наче колоду. Очевидячки, кінь ударив його копитом.
Я прожогом кинувся до нього і встиг схопити за волосся тієї миті, коли його голова знову зникла під водою. Не думаючи за небезпеку, я боявся лише одного — що знесилію і випущу його з рук. А ті дурні на мосту ніяк не могли збагнути, що скоїлося лихо.
Та в цю мить з'явилася Кіт. Вона плавала, як видра, і я відразу зрозумів, що мені нічого за неї боятися. Казати правду, я страшенно зрадів: упоратися з Десмондом самому мені було понад силу. Навіть удвох ми добренько попомучилися, перш ніж дотягли його до берега. Вкрай виснажені, ми попадали тут же на землю.
— Він живий, — мовив я, відсапуючись.
— Чудово!
Тепер у Кіт з'явився інший клопіт; яким би то робом переодягтися? З ближніх хат повибігали люди, пропонуючи свої послуги та сухий одяг. Їй, звичайно, кортіло швидше скинути мокрі штани, що прилипли до тіла, але вона ніяк не могла цього зробити серед натовпу людей, які захоплювалися нашою мужністю. Проте Кіт уже не раз доводилося потрапляти у важке становище, а тепер ще й я став її союзником, отож дівчині легше було з нього виплутатися. Я привернув на себе увагу юрби, вчетверте розповідаючи, як усе сталося, а вона тим часом сховалася за копицею сіна.
Скоро Десмонд опритомнів, але виявилося, кінь зламав йому копитом ногу. Ми допомогли перенести його в найближчий заїзд, заспокоїли, як могли, місіс Десмонд, а потім, сховавшися від людського ока, почали думати й гадати, що нам діяти далі.
— Він пролежить тут не один тиждень, — сказав я.
— А що робити нам? — спитала Кіт.
Вона сказала «нам», бо ні мені, ні їй навіть і на думку не спадало, що ми можемо розлучитися. Здавалося б, нас нічого тепер не зв'язує. Адже трупа розпалася, нині настав час попрощатися з Десмондами… Та саме з цієї причини ми ще ближче прихилилися одне до одного.
Отож ми надумали податися до Лондона і пошукати там щастя-долі.
Місіс Десмонд схвалила наш план. Їй доведеться побути тут, аж поки загоїться нога в містера Десмонда; вони продадуть одного коня, а потім, якщо треба буде, то й другого, щоб сплатити за житло та за харчування. Вона дала нам рекомендаційного листа до містера Бербеджа, власника театру «Глобус». З цим листом та з двома шилінгами, які вона примусила нас узяти з свого убогого гаманця, ми вирушили наступного ранку в дорогу.
До Лондона ми добилися аж через два дні, хоч разів зо два нас підвозили добрі люди. Кіт колись довелося побувати в Лондоні; вона сказала, що без грошей там переночувати важко, отож ми поклали собі не заходити до міста ввечері й переспали під копицею сіна біля села, що звалося Кенсінгтон[10]. Прокинувшись від холоду на світанку — адже стояв жовтень, — ми попленталися Стрендом[11] і крізь відчинені ворота Темпл Бар побачили велику церкву святого Павла, що височіла на горбі в центрі міста.
Кіт анітрохи не розгубилася, опинившись у заплутаному мереживі вузеньких вуличок серед величезного натовпу, і вперше, відколи почалась наша подорож, я слухняно пішов за нею.
— Театр знайти дуже легко, — запевняла вона. — Треба йти прямо до Лондонського мосту, а театр зразу на тому боці Темзи.
Всі театри містилися за межами лондонського Сіті, де лорд-мер не мав права заборонити вистави. Щоб ви собі уявили, яке велелюдне місто Лондон, я лише скажу, що в ньому не один театр, а кілька, і хоч водночас з театральними виставами там бували такі видовища, як звіринці з ведмедями і півнячі бої, тисячі людей приходили подивитися на гру акторів.