Я простягнув йому рукопис. Він почав стиха читати перші рядки:
— Які чудові вірші! — вигукнув він. — Як шкода, що мені не пощастить почути їх на сцені. — Він читав далі мовчки, жадібно гортаючи сторінки. Нарешті підвів на мене очі й зітхнув. — Чи не змогли б ви позичити рукопис на цей вечір? Якщо мені не доведеться бачити п'єсу, то хай я хоч прочитаю її.
Я не наважився відмовити йому. До того ж пін дав мені шилінг. Якби вам перепадали шилінги так рідко, як мені, то й ви б вчинили так само.
Тільки він одійшов, як з'явилася Кіт. Ми умовились зустрітися в дворі церкви святого Павла, і вона, звичайно, запізнилася. Це була одна з її дівчачих звичок, що їх вона ніяк не могла позбутися.
— Ех ти, невдахо! Дався обдурити себе, наче який селюк! — лагідно мовила вона, коли я розповів про свою зустріч. — Як його звуть? Де він мешкає?
— Я… я не спитав його.
— Ой Пітере! Тебе треба глядіти, наче маленького.
— Все буде гаразд, — запротестував я обурено. — Ми зустрінемося з ним тут, на цьому місці завтра, о дев'ятій ранку.
— Він не прийде, — переконано заявила вона.
Кіт мала слушність. Ми прийшли разом на умовлену годину і чекали, поки годинник пробив десяту, але джентльмен у жовтому так і не з'явився.
— Він пірат, — сказала Кіт. — Театральний пірат. Він продасть п'єсу іншому театрові. Її нашвидку поставлять, і вона з'явиться на сцені раніше, ніж у нас.
В душу мені почала закрадатися жахлива думка, що вона має рацію. Що я скажу ІІІекспірові? Адже я продав його нову п'єсу за шилінг.
— Нема чого хнюпитись, — сказала Кіт. — Може, я помиляюся, і твій знайомий просто заспав або десь затримався. В кожному разі мін знає тебе, і якщо має честь, то принесе рукопис до театру.
Звичайно, він не приніс. І ми обоє знали в душі, що чекати його годі. Лишалося тільки одне: піти до Шекспіра і сказати всю правду. Якщо він теж гадає, що джентльмен у жовтому — пірат, то звелить швидше готувати п'єсу, щоб прем'єра відбулася раніше, ніж деінде. Та це було б дуже недоречно, бо вперше показувати п'єсу ми мали перед королевою, а призначену дату міняти вже було запізно: двір виїхав у подорож по країні, як це робилося час від часу.
Ми з Кіт чимчикували по Фліт-стріт, в шістнадцяте радячись, як вискочити з такої халепи, і тільки-но я сказав, що негайно йду на Бішопсгейт і розповім Шекспірові про лиху пригоду, коли це — диво дивне! — раптом побачив джентльмена у жовтому.
— Он він! — вигукнув я, хапаючи Кіт за руку.
— Хто? Де? А, розумію.
Він їхав навпроти нас, прямуючи до міської брами. Я гукнув до нього, але мій голос потонув у гуркоті коліс і гучних покликах крамарів. Він навіть не повернув голови.
— За ним! — крикнув я.
І ми побігли, проштовхуючись між натовпом і обминаючи паки різного краму, розкладеного на пішоході.
Хоч він їхав верхи, ми могли його перейняти, йому не було змоги пустити коня чвалом, аж поки він мине Темпл Бар і проїде більшу половину Стренда. Але як уже він виїде на широкий шлях, ми його нізащо не доженемо.
Біля Темпл Бару була страшенна тиснява, йому довелося спинити коня і чекати позад якогось селянського воза, поки крізь вузькі ворота проїде загін кінноти. Я скористався цим, пробрався між каретою та якимось чоловіком верхи на віслюку й опинився поряд з ним.
— Даруйте, сер…
Він позирнув на мене з сідла. З очей його знати було, що він мене впізнав — упізнав і відразу ж прикинувся, що вперше бачить.
— Чого тобі, хлопче?
— Я дав вам рукопис п'єси…
— Що таке?.. В чім річ? Збожеволів, чи що! Ти маєш мене за когось іншого.
— Е ні, — твердо мовив я і схопив коня за вуздечку.
Тепер я принаймні знав, що маю справу зі злодієм, а не з забудькуватим джентльменом, і міг відповідно діяти.
Він оперіщив мене батогом, однак я міцно тримав коня за вуздечку, і навкруг нас почала збиратися юрба. Один воротар, лаючись, прокладав собі шлях крізь натовп, бо тиснява на шляху дедалі збільшувалась. Я торочив своє. Все, що я казав, була свята правда, і я не міг збагнути, чому люди мені не вірять.
Тепер, відтворюючи в уяві ту пригоду, я можу позирнути на неї їхніми очима. Якийсь волоцюга, хлопчисько-актор, причепився до джентльмена на коні і щось галасує про вкрадену п'єсу. Яка нісенітниця! Як можна вкрасти п'єсу! Кому вона здалася? До того ж хлопчисько навіть не знає імені джентльмена!
Авжеж, тепер я розумію, чому мене відтягли від нього і пхнули у риштак, гукаючи, що я, мовляв, повинен дякувати за те, що не попав до судді й не дістав різок.