— Це, мабуть, водяний щур, — пролунав голос джентльмена у жовтому, і я з жахом побачив його голову, що висунулася з осяяного свічкою вікна. — Е ні! Там якийсь човен!
Я ще не одв'язав кодоли, а для того, щоб опустити у воду весла й відпливти на безпечну відстань, де він мене не зможе влучити з пістолета, потрібно було хвилин зо дві.
Краще приспати підозру… Я знав, що з вікна човен здається темною плямою, а моя постать — невиразною тінню. Спробуй розібрати, чи в човні сидить один чоловік, чи двоє, щільно пригорнувшись одне до одного.
— Люба моя! — сказав я хрипким басом.
— Серце моє! — відповів сам собі жіночим голосом, захихотів і зразу ж злякано промовив. — Ой Роббі, на нас хтось дивиться!
— Геть звідціля! — гукнув джентльмен у жовтому. — Носить вас тут лиха година. Воркуйте собі деінде, а не під нашими вікнами. Це пара закоханих дурнів… — пояснив він, одходячи від вікна.
Я випростав весла і щодуху поплив геть.
Повернувши човен власникові, я прийшов до умовленого місця біля Темпл Бару. Кіт уже мене чекала. Вона й досі була в жіночому вбранні.
— Рукопис є! — переможно сказав я. — А ти чого регочеш?
Кіт пирхала від сміху, наче чайник, що от-от закипить.
— Я їх піддурила… ой, як я їх піддурила! — ледве вимовила вона. — Вони навіть вирядили слугу, щоб той провів мене до міської брами. Такі чуйні були, що мені просто соромно. Частували мене вином, щоб я отямилася після переляку.
— Он чому ти хихочеш, наче восьмирічна дівчинка, — сказав я і взяв Кіт за руку — вона ж бо ледве стояла на ногах.
Додому ми добралися пізно. Кіт заходилася шукати чогось попоїсти, а я квапливо засвітив свічку. Мені кортіло відразу ж переконатися, що п'єса ціла.
Так, рукопис був увесь, до останньої сторінки. Мене збентежило лише одне: в середині п'єси, там де хор проказує свій довгий монолог, були підкреслені слова:
Я добре пам'ятав, що не підкреслював цих слів. Їх міг підкреслити тільки завідувач шумовими й світловими ефектами, але він, певна річ, мав власний примірник п'єси. Звичайно, це була дрібниця, але вона не давала мені спокою. Я показав підкреслене місце Кіт, але й вона не могла знайти ніякого пояснення.
— А це що? — спитала вона, перевертаючи рукопис і вказуючи на рядки, що були надряпані на звороті останньої сторінки. — Невже ти у вільний час компонуєш вірші? Ой, скільки тут покреслено!
Я здивовано витріщився на чорні рядки, написані незнайомою рукою. Після численних виправлень у невідомого автора вийшов такий вірш:
Це був сонет, і до того ж, на мій погляд, поганенький.
Внизу стояв напис: «Підготувати двадцять шість примірників» і помітка, що наказ виконано.
— Нікчемний вірш, — зауважив я. — Мені було б за нього соромно. Якась нісенітниця.
— Навпаки, — заперечила Кіт. — Закладаюся, що в ньому є глибокий зміст. От тільки як його виявити. На мою думку, тут тхне державною зрадою!
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
ЗАГАДКА СОНЕТА
І справді, вірш був якийсь чудний.
— В ньому є щось непевне, — мовив я.
— Авжеж, є, — погодилася Кіт. — Та ще й дуже непевне.
Самі подумайте. На перший погляд у вірші не було нічого підозрілого. За тих часів, коли я був ще хлопець, вірші складали всі. Часто-густо замість вітального листа чоловік складав сонета й посилав приятелеві на день народження, на весілля чи ще на якийсь знаменний день. Такий сонет міг стати високопоетичним твором, коли його склав, скажімо, Шекспір, але часом він був навіть не вартий паперу, на якому його написано.