Але, гадаю, найбільшим ударом для сера Філіпа була зустріч з Кіт. Він увесь спаленів.
— Кетрін!
— Так, це я, сер Філіп.
— Ах ти… ах ти, зміюко!
— Вважайте, що вам пощастило, — холодно відповіла вона. — Ви ж ледве не одружилися зо мною.
Довелося, звичайно, знову все пояснювати Десмондам та їхній трупі і знову вислухати безліч здивованих вигуків.
— Ну, та годі вже, — сміючись, сказала нарешті Кіт. — А то ми ладні балакати без кінця й краю. Згадаймо за королеву.
Її слова протверезили нас.
— Слухайте-но, — мовив я, — якщо ви подбаєте про те, щоб доправити полонених у в'язницю, ми з Кіт позичимо пару їхніх найкращих коней і поїдемо далі. Часу в нас доволі: виставу призначено на суботу.
— На суботу? — Десмонд дивився на мене витріщеними від жаху очима. — То ви нічого не знаєте? Виставу перенесено, вона відбудеться на два дні раніше. Ви нізащо не встигнете!
Настала страшна тиша, і я почув, як у повозі хтось засміявся. То був сер Філіп.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
РЕПЛІКА ЛИШИЛАСЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Досі я розповідав як самовидець про свої власні пригоди. Тепер мені час відступити вбік і розповісти вам, що сталося в Лондоні, так, як про те нам повідав Шекспір та інші наші друзі.
Було це в четвер увечері, в королівському палаці на Уайтхолі, що стоїть ген за містом, майже біля Вестмінстера.
Цілий день у палаці стукотіли молотки теслярів, що будували сцену й декорації, котрі мали зображати мури міста Гарфлер. Не встигли вони ше скінчити свою роботу, а вже драпувальники заходилися розвішувати багаті тканини, що мали правити за тло для вбраних у пишні шати й обладунок акторів. В належний час ці завіси розсунуться, і перед глядачами постануть покої французької принцеси. Музики повносили свій інструмент на галерею мінестрелів і, незважаючи на гармидер, почали їх налагоджувати. Слуги розставляли крісла для королеви та вельмож, а також ослони й лави для інших гостей, що сидітимуть позаду.
— Ба-бах!
Теслярі повпускали з несподіванки молотки і злякано озирнулися. Гладкі слуги аж пополотніли.
— Що воно таке?
— Здається, вибух!
— Невже її величність?..
Завіса відхилилася, і з-за неї визирнув Бербедж.
— Все гаразд, — заспокійливо мовив він. — Це ми випробували нашу гармату. Боюсь, що вона стріляє трохи загучно для такої зали. — Він повернувся до старшого теслі: — Скільки ви ще будете тут марудитися?
— Вже закінчуємо, сер.
Театральні теслярі завжди «вже закінчують». Початок вистави ближче й ближче, але їм щоразу лишається забити ще один цвях чи, скрегочучи пилкою, перепиляти ще одну дошку. Вони не поспішають навіть задля самої королеви. Якби господь наслав другий потоп, то теслі й тоді б не поспішали будувати ковчега.
Врешті вони скінчили своє діло. Сміття виметено, інструмент зібрано й винесено. Слуги почали розкидати по підлозі пахучі трави і вставляти нові свічки в канделябри. Бербедж ще раз озирнув залу, перш ніж іти перевдягатися. Він помітив Джона Сомерса, що дивився крізь шпарку в завісі й нібито щось мимрив.
— Що, Сомерсе, нетвердо знаєш роль?
Сомерс злякано повернувся, і його обличчя з гострими рисами роздратовано скривилося. Ні, запитання було як запитання.
— Де там, містере Бербеджу. Я ще місяць тому вивчив свої десять рядків, — сказав він гірко. — Десять рядків вивчити недовго.
— А репліку свою пам'ятаєш?
— Дуже добре пам'ятаю. Я знаю, коли мені виступити, містере Бербеджу.
— Не треба нехтувати роль, хоч яка вона маленька. У виставі кожна роль важлива.
Бербедж пішов у вбиральню і почав надягати костюм Генріха П'ятого. Шекспір уже перебрався на архієпіскопа Кентерберійського. Він залюбки грав невеликі ролі старих, на зразок Адама в комедії «Як вам це подобається» або привида Гамлетового батька в «Гамлеті».
— Ну що, все гаразд? — спитав він.
— Так, гадаю, вистава пройде успішно. Принцеса, правда, грає не дуже, але…
— Не всім же хлопцям грати так, як Кіт Кєркстоун.
— Твоя правда, — Бербедж накинув на себе розкішну горностаєву мантію. — Дивно, куди вони щезли, він і той інший хлопець. Якась загадкова історія. Вони тобі щось розповідали?
— Дуже мало. Певно, в них була якась поважна справа. Цікаво було б знати, де вони й що з ними.
(Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Копита, що дріботіли Великою північною дорогою, дали б йому відповідь, аби він був ближче).