— То що, тебе добити, ганчірко? — відповів я жартом у відповідь. — Де буторфанол твій, бійцю? Буду зараз тобі надавати першу допомогу.
— Спасибі, не потрібно. Я ще жити хочу. А буторфанол вже вколов.
— Який ти спритний! У ліжку такий же?
— Давай ще про Мамку мою пожартуй, нігере.
— А що, встанеш і відлупцюєш мене? Давай!
Я подивився на хлопця з відірваними пальцями. А ні… пальці не зовсім відірвані. Вони висять на шкірі. Везучий. Може, ще пришиють.
До нас під’їхав БТР-Д, з нього зістрибнули кілька солдатів, затягнули нас на броню і повезли до табору. Там Компаса та іншого хлопчину поклали на землю, Док їм відразу щось вколов і почав розрізати одяг.
— Як ви себе почуваєте? — запитав Док у мене та іншого уцілілого, не відволікаючись від розрізання одягу.
— Наче пив усю ніч.
— Звідки ти знаєш? Ти ж казав, що не п’єш.
— Ну, тому і наслідки такі важкі, організм не звик. Може, якби пив частіше… Я, мабуть, піду полежу.
— Точно все нормально?
— Так. Коли хлопців заберуть?
— Уже вийшли на штаб. Мають швидко приїхати.
— Добре, — я підійшов до Компаса, — як ти?
— Сука, нову британку зіпсував.
— Дивися, не здохни по дорозі у шпиталь, а то прикро буде.
— Кому?
— Твоїй Мамці.
— Хєровий жарт.
— Згоден. Але краще тупо пожартувати, ніж соплі на кулак намотувати. Самоіронія, друже мій, допомагає вижити більше, ніж бронежилет. Але жарт, правда, хєровий. Піду полежу, може придумаю щось краще, потім СМСкою тобі пришлю.
— Бачиш дірки в чохлі мого бронежилета?
— Ага.
— Моє пузо від осколків врятував саме бронік, а не твоя іронія.
— Раз на рік і палиця стріляє.
Я закрив очі, але довго не міг заснути. Мене страшенно нудило. Через годину заснув, а коли прокинувся, хлопців вже забрали.
— Сука, звідки там гранати, якщо мали бути тільки сигналки? Йобаний хлопчик з паличкою… — прохрипів я собі під ніс.
За тиждень я повністю освоївся на новому місці і відчував себе, як вдома. Єдиний явно помітний мінус порівняно з аеродромом — це багатолюдність. На нашій з Бурею позиції були тільки ми вдвох, а тут постійно туди-сюди ходило, бігало, сиділо і лежало купа народу. Я віддавав перевагу усамітненню. А тут, окрім наших, ще й до десятка беркутівців.
Зате на новому місці був величезний плюс. Тут постійно стріляли. Практично щоденно. Або ж якісь провокації відбувалися. Кілька разів на блокпост приходив натовп місцевих, чоловік сорок, кричали, щоб ми йшли геть, фашисти прокляті. На них особливо увагу ніхто не звертав, і через якийсь час вони йшли. Але кожен раз після їхніх візитів по нас починали працювати з вісімдесятих мінометів. І з кожним разом бойовики пристрілювалися все краще і краще. Протягом дня по нам працювали «Утьоси» і снайпери. Нудно не було. Було спекотно… у всіх сенсах. Але не нудно.
Сєпарам вдалося вбити мого товариша. Чудову людину. Дівчина вагітна залишилася.
Чомусь я не відчував жодного жалю в подібних ситуаціях. У мене було розуміння, що це жахливо. Але я не відчував абсолютно жодних емоцій.
Я часто задумувався над запитанням: «Чому нічого не відчуваю?». Може, причина в тому, що я ще не розібрався, що мені в таких ситуаціях відчувати? Адже до війни я ніколи не бачив, як вбивають. Я колись читав, що з марихуаною так само. Коли ти її пробуєш вперше, вона може не справити на тебе жодного ефекту, позаяк організм ще не знає, як реагувати на речовини, що потрапили всередину нього.
У наших десантників із загиблих був лише цей хлопець, а ось у беркутівців… перед моїм приїздом загинуло вісім їхніх хлопців. Збили гелікоптер. Весь екіпаж разом з пілотами загинув. Бійці, які вирушили на місце аварії, забирати тіла, описували, який там був жах.
Я сидів на колоді, пив кока-колу і спостерігав, як хлопець у бронежилеті поверх тільняшки і РПКСом напереваги перевіряє документи у чергового водія, в якого на лобовому склі приклеєний аркуш А4 з написом «Діти». За винятком того часу, коли блокпост обстрілювали, все було досить нудно і одноманітно. За останні півтора тижні я встиг уже прочитати дві книги. Точніше одну, але два рази. «Соляріс».
Бах, Ба-БАХ. Біля однієї з машин, на узбіччі, де був наш шанець, піднявся стовп пилу. Я схопив автомат, стрибнув у найближчу яму і направив дуло у бік посадки.
— Поранений! — почувся крик з місця, де бахнуло.
— Звідки стріляли?! — крикнув хтось збоку.
— Це наша РПГ вибухнула! Док!
Минуло секунд п’ять тиші.