— Що ж. Такі дохнуть в останню чергу.
— Або взагалі не дохнуть. Гаразд, хлопці, давайте переїздом займемося.
Протягом півгодини всі речі з машин були витягнуті, а ті, у кого був намет, швидко почали копати собі невелику ямку за посадкою. Ну, а я просто переїхав до свого товариша, який жив один у двомісному «палаці». Попередив усіх, хто був на блокпості, й все-таки спробував себе заспокоїти, що все буде пучком. На годиннику була лише дванадцята година дня, а вже стільки всього цікавого сталося. Так і не поспав. А день монотонно стікав олійними потьоками до самого вечора.
Ранок почався, як завжди — черга машин і спека, що сягнула апогею. На блокпості стояли беркути з Івано-Франківська і неспішно перевіряли автомобілі. Я поснідав, повернувся до дороги і знову сів біля дерева в лісопосадці, навпроти своєї машини. Засунув у рот соломинку, яку зірвав, поки йшов, і закрив очі.
Минуло більше доби з тих пір, як мені розповіли про можливий напад, і вже встиг заспокоїтися, вірячи, що нічого не станеться. Жарко… потрібно піти набрати води у хлопців.
Піднявся, обтрусив штани від травинок і зробив крок у напрямку бочки з водою. Раптом почувся якийсь вибух у далині… сссссссс-с-с-с-с-с-іііііі ба-бах! Рвонуло так, що я секунд десять нічого не чув. Рефлекси — хороша справа. Я вже лежав на землі й побачив, що збоку від мене двоє хлопців сидять у шанці. Недовго думаючи, за секунду доповз до ями і стрибнув до них вниз головою разом з автоматом. Саме перед вибухом на блокпості перевіряли якийсь військовий Урал. Коли лупонуло, водій цього Уралу немов би на місці розвернувся і помчав у зворотний бік за кілька секунд, а в цивільних машин, що чекали в черзі на перевірку за ним, вилетіли всі вікна. Я озирнувся — усі наші машини цілі. Дорога була трохи на підвищенні, а з протилежного боку узбіччя йшла вниз, ось вони і потрапили на метр нижче, в землю.
Пройшло буквально секунд двадцять, і по нас почали стріляти з крупнокаліберних кулеметів. Щільність вогню була велика. Але, на щастя, недовго, близько хвилини. Хоча здавалося, що тривало це набагато довше. Усю цю хвилину ми намагалися якось розгледіти, звідки ведуть вогонь. Як тільки інтенсивність бою знизилась, колишній студент, який два роки тому їхав зі мною з «Десни», стрибнув у башту БМД-2 і розрядив у цих упирів практично увесь БК тридцятки. Тут з’явився Максон і стрибнув у копійку (БМД-1), біля якої і вибухнув ПТРК. Відразу запустив у них близько шести гранат із сімдесятитрьохміліметрової гармати. Ну що, в сміливості йому не відмовиш: в цю БМДеху легко міг прилетіти другий ПТРК. Щільність вогню сєпарів знизилася до коротких черг, і всі вже підняли голови й почали відстрілюватись. Я, якщо чесно, не бачив сенсу витрачати патрони, стріляючи з автомата. По-перше, ворог знаходився на відстані декількох сотень метрів від мене, по-друге, я його не бачу, по-третє, по ньому вже працювали як мінімум дві гармати, які бачать набагато далі, ніж я, за рахунок висоти і оптики. Загалом я просто вдивлявся в зеленку і намагався хоч щось розгледіти. Пролунав останній постріл з автомата і… тиша. Почекав секунд десять і виліз із шанця, сівши на мішок із землею. Командир гукнув, щоб усі сержанти через три хвилини були у нього в наметі. А я пішов по воду.
Напившись і вмивши забруднене обличчя, я сів біля свого дерева, спостерігаючи, як метушаться цивільні навколо своїх машин. «Нехай радіють, що живі залишились, а то через вікна переймаються. Нерви потрібно берегти: рак можна заробити», — подумав я, почувши кілька злих матів від одного із постраждалих гостей нашого блокпосту, і засунув у рот соломинку, яку зірвав по дорозі до деревця. Та пофіг, самі винні. Потрібно було не нас блокувати у квітні, а сєпарню.
Після закінчення цього перфомансу, який і боєм назвати складно, пройшло буквально хвилин двадцять. У кишені завібрував телефон. Дістав, дивлюся на екран, номер прихований. Натискаю на зелену кнопочку.
— Ульо.
— Прівєт, нігєр.
— Привіт.
— Ну что, братан? Жив-здоров?
— Так. Дякую. Всі цілі. Навіть машини.
— Ну, немного промахнулісь.
— А ти звідки знаєш?
— Так я бил в той групє.
— Ахуєнно…
— Слушай, давай к нам. Пойдьош ко мнє в групу. Будем, как раньше, бегать вдвоем.
— Ти смієшся?
— Кстаті, ти ж мєхан. Давай к нам с машиной?
— Якою машиною, ти в своєму розумі?
— А чєво? Залєзєш по-тіхому, завєдьош і рваньош к нам. Там пока всє раздуплятса, ти уже і в город заєдєш, а тут ми. Всєво 1200 м.
— Навіщо ти змушуєш мене повторюватися?