Бараки були низькі й довгі, немов стайні, їх заселювали рекрутами й кіньми на рівних правах, з тією лише різницею, що в конюшнях стояли глибокі жолоби для фуражу, а людські бараки були заставлені двоповерховими залізними ліжками, а одне – для командира – стояло збоку під віконцем, і на нього склав свою амуніцію фельдфебель Отто Кац, з яким нам довелося відбути тримісячну муштру на плацу за колишніми бараками для галицьких біженців, у чарівній і дикій гірській місцині.
Нас вмундирували, роздали п’ятизарядні карабіни, вишикували в бараку вздовж ліжок, й фельдфебель Кац, вусатий тіролець, повільно крокував, погойдуючись на носаках, вздовж здвоєної шеренги і з напускною суворістю придивлявся до виправки новобранців, а теж до виразу облич, на яких мали відбиватися лише вірнопідданість, субординація, готовність виконати наказ – і ніякої там хоча б тіні смутку, розгубленості або, крий боже, невдоволення не сміло висвітитися в очах молодих жовнірів.
Біля мене на правому фланзі стояв виструнчений, мов до рапорту, високий, кремезний, із зухвалим полиском в очах Мелитон Небожитель; незалежний його вигляд умить запримітив фельдфебель, і видно було – відразу пройнявся солдафонською неприязню до новачка. Пильно приглядався до виправки бравого новобранця – кутського штрамака, який звик дбати про свій зовнішній вигляд, і довго не міг знайти зачіпки; фельдфебель міряв очима Мелитона з голови до ніг та впоперек, і, врешті-таки запримітивши на комірі його кітеля загнуту вилогу, втішно вигукнув:
«Unförmlich!»[7]
Він вивів Мелитона з шеренги й злісно сіпав за вилогу коміра, раз у раз повторюючи незрозуміле слово; Мелитон слухняно поправляв комір, пригладжував долонями кітель, дотикався до багнета на поясі, відтягував пальцем ремінь карабіна, щоб тісніше приліг до спини, й коли фельдфебель уловив нарешті в очах новобранця близьку до страху покірність, наказав йому стати в шеренгу, спитавши при цьому:
«Was habe ich gesagt?»[8]
На мій подив, Мелитон зрозумів, про що його спитав фельдфебель, певне, знав трохи німецьку мову від тата, який частіше бував у Відні, ніж сам цісар, і відрапортував макаронічно:
«Мельдую gehorsam: ich bin оферма!»[9]
Ото, мої любі, звідси і взялася ця прозиванка для нехарапутів, яку наші люди, треба чи не треба, вживають, не розуміючи значення слова…
Та вельми прикро мені від того, що воно причепилося до всіх, хто служив у Тридцять шостому кавалерійському реґіменті, і до мене теж…
Фельдфебель Кац довго нас оглядав, однак не знайшов причини ні до кого більше присікатися. Та враз він запримітив на лівому фланзі череватого Федька Мазура й притьмом підійшов до нього. Хвилину приглядався й похитував головою, ніби журився: а що цей бельбас робитиме в кавалерії? Натужно мізкував і врешті-таки придумав йому службу, злобно посміхнувся, тицьнув Федькові пальцем у живіт, аж той перднув, і виголосив йому присуд:
«Du bist ganz unförmlich, marsch zum Schkrabkartoffel, verschtanden?»[10]
«Мельдую слухняно: я зрозумів, що мене призначено до шкраббараболі!» – радісно відказав Мазур, втямивши, що відбуватиме службу на кухні.
І був би на цьому закінчився фельдфебельський огляд, аж тут несподівано для всіх виступив із шеренги новобранець Муца, з виду якого ще не зійшов страх і повне нерозуміння того, що взагалі відбувається. Він зняв з плеча карабіна й, показуючи на дуло, проказав винуватим голосом по-польськи з надією, що фельдфебель його зрозуміє, бо німецької мови не знав, а говорити на ідиш боявся:
«Melduję posłusznie, że tu jest dziura, żeby to nie było na mnie, że to ja, bo ja już z taką dziurą dostał…»[11]
Коротко реготнули новобранці і вмить стихли від лютого крику Отто Каца, який нічогісінько не зрозумів з того, що сказав Муца.
«Abtretten!»[12]
…Після відбою, коли ми вже лежали на сінниках, набитих ячмінною половою, й обіськалися від остюків, які немилосердно впивалися в тіло, промовив Мелитон до Муци:
11
Голошу слухняно, що тут є дірка, аби то не було на мене, що це я зробив, бо я вже з такою діркою отримав…