Отак Муца повторював цю операцію щороку – я сам бачив, як розлазилися по снігу бідні комахи й гинули, і говорив Муці: «Господь покарає тебе за такий ґешефт, таж то Божа муха!»
І сталося по тім…
Але я бачу, що вам цікаво, як відомстив Мазур ротмістрові за ганьбу… А досить-таки жорстоко.
Погнав якось нас Гольдмайстер у Баден до лазні, ну а там курортники попивали собі різні води, докторами приписані, а в одному джерельці вибулькувала вельми смачна, яка за добу ґрунтовно прочищувала шлунки… Спраглі жовніри, і ротмістр теж, понапивалися тієї водиці, а посеред ночі всі до одного, разом з ротмістром, позривалися з ліжок і побігли до вбиральні, де вже вилаштувалась довга черга. Прибіг і Гольдмайстер в самих кальсонах і почав домагатися, щоб його пропустили першим, бо він, бачте, командир. І вже ми почали розступатися, як тут прискочив йому до очей Федько Мазур, зашкірився й вигукнув зухвало:
«А нікс-квакіс-кукурікіс! По чому видно, що ти офіцер? Піди одягнися, то й пропустимо!»
Й побіг бідний ротмістр до касарні, та вже й не вернувся… Думаю, ви догадалися, що з ним трапилося. А те саме, що з Федьком Мазуром на плацу перед їдальнею…
V
Я розповідаю вам, мої любі брати і сестри, про розмаїті пригоди й придабашки, які траплялися нам на вишколі під Віднем, і вам може здаватися, що велося нам, ніби на курорті, й ми геть-чисто забули про війну, яка гоготіла синім полум’ям по всьому світу…
Але що правда, то правда, до наших бараків не долинали ні рев гармат, ні цокотіння скорострілів, ані зойки поранених жовнірів – ото лишень, що Відень був обгороджений колючим дротом, а нас з ранку до вечора муштрували фельдфебелі й капрали, не даючи перепочинку, ніби квапилися підготувати до неминучої смерті: чи то в окопах під Сокалем, чи на відкритому полі в Паннонії, у болотах над Луарою або в альпійських ізворах на вороних гуцульських конях у відділку Мелитона Небожителя, який своїм кавалерійським умінням заслужив звання єфрейтора… А таких, як я, – згинути за каламарем у полковому штабі.
Тридцять шостий реґімент був універсальною бойовою одиницею. Кавалеристами ставали тільки вибрані – їх готували до красивої смерті на альпійських луках або в глибинах бездонних яруг, а інші жовніри цвічилися то в піхотному воєнному мистецтві, то в артилерії – щоб кожен був готовий за будь-яких умов стати гарматним м’ясом für Kaiser und Vaterland.[13]
Навесні 1915 року прослизла у війську тривожна чутка, що Італія готується вийти із союзного договору з Австро-Угорщиною й ось-ось має виповісти війну Центральним державам. Та якби таке, не дай боже, трапилося, – перемовлялися ми, – то наш реґімент, оскільки з Відня до Венеції рукою подати, першим вимарширує до італійського кордону.
У зв’язку з цим поголосом занипали по ротах поліцейські комісари, прислухалися до розмов, заходили до полкової канцелярії й випитували штабістів, і мене теж, про настрої жовнірів, нюшкували за італійськими шпигунами, які могли б, а чому й ні, проникнути в серцевину нашої військової частини; не один вояк відчував на собі пильний погляд поліцейських шпіцлів, і тому кожен з нас слідкував за своїми порухами й словами, – і треба було такого трафунку, щоб найздольнішого кавалериста Мелитона Небожителя запідозрили в підготовці диверсії й мало що не віддали його під воєнний трибунал.
Наші бараки не мали стелі, тільки крокви, накриті папендеклею, й ось на одній дилині під рубероїдом звив собі гніздечко горобець – якраз над ліжком Мелитона. Самичка висиджувала яєчка й удосвіта, коли жовніри ще спали, капала білим послідом бравому кавалеристові на самий ніс. Він свистів, гукав, намагаючись сполохати горобців, та вони на ті його погрози не звертали уваги, і врешті розлючений Мелитон пізно ввечері виліз на дах, щоб штурпаком скинути з крокви те гніздечко.
І тут попався. Вартовий запримітив на даху підозрілу постать, вмить доповів ротмістрові, ротмістр дав знати поліцейському комісарові, жовнірів підняли на алярм, ті стягнули Небожителя долі й потягли на допит.
«Для чого вилазив на дах? Яку диверсію задумав: вибух, підпал, замах на фельдфебеля? Які сигнали подавав ворогові? Хто ще був з тобою у змові? Де сховався італійський шпигун, який давав тобі диверсійне завдання?»
І так далі, і тому подібне…
На смерть переляканий Мелитон уже бачив, як його виводять з касарні на плац, оголошують вирок, щонайменше цілий взвод наставляє на нього карабіни, лунає команда «Feuer!»,[14] і він, ні в чому не повинний, падає долі й конає продірявлений кулями, а його вірна Катерина так лунко голосить, що чутно її із Сакатури аж до Відня, й шепоче колись безстрашний опришок і галабурда, а в цю мить засуджений до смертної кари оферма, якому сам диявол нарадив дряпатися на той рубероїдний дах: