«Сарака моя жінка, сарака… Сарака моя жінка, сарака…»
Останнього любовного листа надиктовує нефортунннй Мелитон – сам не знає кому, й нащурили вуха ротмістр, комісар і фельдфебель: що ж то він там бурмоче, до чого признається?
Й прикрикнув Гольдмайстер:
«Та ти не шепочи собі під ніс, злодію, потім помолишся, а тепер признавайся до державного злочину, даємо тобі одну хвилину!»
Й переляканий Мелитон випалює, немов з кулемета, оправдувальні слова – говорить такою мовою, яку розуміють і німці, і українці, і євреї – усі народи світу зрозуміли б!
«Ін унзере касарня айн горобець гат гніздо ґемахт… Іх бін ґекомен, патичок ґеномен, патичком ґештурке, горобець ґефурке!»[15]
Аж сам засміявся із свого словесного витвору, ротмістр і комісар теж пирснули сміхом, тільки Отто Кац, який ніяк не міг погодитися із офіцерським всепрощенням, бо ж таки порушив єфрейтор військовий порядок, виніс винуватцеві найсуворіший фельдфебельський вердикт:
«На сім днів до шкраббараболі!»
Карінтійський аргамак цілий тиждень відпочивав, а єфрейтор Мелитон, до свого сорому, всі ці дні чистив на кухні картоплю.
На другий день після того, як Отто Кац оголосив Мелитонові наряд на кухню, вкотився до бараку Федько Мазур і зі сльозами на очах почав скаржитися перед фельдфебелем, що йому життя немає від єфрейтора Небожителя, що краще гнити в буцегарні або гинути в окопах, ніж терпіти опришкові знущання; і не треба Федькові тих додаткових порцій каші, що їх вишкрябує з казана кухар Непийвода з Королівки, який колись варив пиво в тамтешній броварні і тут потаємно теж цим займається; і тих маслаків, що за наказом ротмістра на глум виставляють перед Мазуром посудомийники, ніби голодному псові, теж не треба; і то неправда, що Федько мав намір з’їсти двомісячного бичка, – всю цю брехню видумав конокрад Мелитон, який нині на кухні разом з Федьком чистить картоплю й допікає його розпитуваннями: що то був за бичок, якої масті, оббілованого чи з ратицями поставили його на стіл перед Федьком; їв Мазур сире м’ясо чи запечене, сам випотрошував бебехи, чи, може, Муца готову тушу притарганив на плечах із Дорнфельда, і які на смак бичачі яйця…
Тих безкінечних словесних знущань не могла б витримати жодна нормальна людина, тим більше Федько Мазур, який ніколи й нікому поганого слова не сказав, а що має добрий апетит – то не його вина, а щедра винагорода від самого Господа Бога, бо чи той Мелитон або якийсь інший зупак має хоча б зелене поняття, що таке смак під час їди?… Та вже нехай я і з голоду помру, а на кухню не вернуся, поки там паношиться кутський розбишака, – можете навіть вивести мене на плац і розстріляти…
Федько втирав сльози, й Отто Кац, про якого вояки говорили, мовляв, то така камінна людина, що сирим коржем в нього крові не доріжешся, раптом зм’як, розчулився й назначив Мазура на тиждень днювальним – поки Мелитон відбуде наряд на кухні.
…А війна тим часом невпинно точилася десь там під Верденом, над Сяном і в рідній Галілеї на сокальському фронті, однак у віденській ойкумені її й далі не було чутно, тільки та тривожна поголоска про зрадливу Італію ні на мить не вщухала, і ми всі ходили з терпким відчуттям страху в грудях, що ось-ось вилаштують нас у маршбатальйон і пошлють пішки під Трієст… То хай би вже кудись далеко відправляли – поки завантажать вагони військовим людом, поки телятники доповзуть до фронту, то й війна, можливо, закінчиться. А ця проклята Італія отут-во, під боком…
На початку квітня несподівано з’явився в нашому барачному містечку сам командувач корпусу генерал Гофман. Він без супроводу й охорони ходив від касарні до касарні, щось там вигукував, командував, кричав, і коли зайшов у нашу касарню, Федько став перед ним навитяжку, виставивши вперед живіт, він з острахом поглядав у нутро барака і вгамовував сварливого офіцера:
«Та не кричіть так, не кричіть, бо як вийде пан фельдфебель, то буде і вам, і мені…»
Гофман на благання днювального не звернув уваги, зрештою, він не зрозумів, про що той просить, й наказав усім воякам виходити до лаштунку. Й коли наш полк вишикувався на плацу в каре, генерал з просвітленим обличчям оголосив, що Італія залишається вірним союзником Центральних держав, і до Відня приїжджає на перемовини з цісарем командувач італійського корпусу ерцгерцог шляґенгофрат Ріттер фон Тоскана… Але може він завітати й до Тридцять шостого реґіменту, таке цілком імовірне, то ви, вірні воїни найяснішого цісаря, мусите бути до цього готові й повинні знати напам’ять ім’я і титул високого гостя.
15
У нашій касарні горобець звив гніздо. Я прийшов, узяв патичок, поштурхав ним, й горобець вилетів