«Красунчику мій, я тебе хочу…»
Я оглянувся: намальована дама й далі пишалася на щиті, а біля Небожителя сиділа жива, схожа на неї повія. Вона розстібала ґудзики на блузці й зваблювала жовніра повними, мов бохонці, цицями; Мелитон уже нічого не бачив, тільки її, він вихиляв один за одним пугарі червоного к’янті й залазив рукою курві в пазуху, а вона горнулася до нього й слинила йому щоки; ми ж, не знаючи, що чинити, почали виходити з-за столика…
Аж тут уперіщила злива, Мелитон вихопив із гніздечка на столику парасольку, взяв даму за стан, і вони обоє зникли за стіною дощу.
Здивовані й заздрісні, ми чекали на Мелитона в його наметі, хоч і не знали, коли він вернеться, чей з борделю може прийти аж уранці. Я був злий на приятеля, мов пес: як він міг умить забути Катерину, адже водно вистогнував свій жаль за нею: сарака моя жінка, сарака! І що з того – проміняв свою красуню на вуличну лярву!
Однак наш донжуан вернувся зовсім швидко, і я спитав його: гарбуза отримав чи грошей не стало, бо ж чималу суму залишив для кельнера на столі.
А Мелитон промовив гордо:
«Не согрішив, не согрішив!»
«Як це тобі вдалося? – здивувався я. – Як зумів стриматися перед такою спокусою?»
«Я спитав її, коли ми зупинилися під червоним ліхтарем, скільки вона візьме за ніч. А лярва відповіла: «Не хочу від тебе ані крейцара, такий бо ти файний!» І тоді я спам’ятався: якщо за гроші, то це така сама потреба, як, приміром, наїстися. А задурно – то вже любов. А в мене любов одна, одна! Ой сарака моя Катерина, сарака!.. Я пожбурив парасольку й залишив повію під ліхтарнею…»
Мелитон ліг на прічу, заклав руки під голову, й голосне його зітхання, ніби протяг, прошило намет, він зажмурив очі й тихенько проспівав: «Шіда-ріда, шіда-ріда, шіда-ріда-дочки, снилась мені моя любка гола без сорочки»; я дивився на нього й ще раз ствердив про себе, що вродливішого мужа на світі немає…
Й видав тоді філософську сентенцію:
«Щоб втриматися в чесності, треба неабиякої мужності, а щоб стати падлюкою, досить незначної слабинки…»
Мелитон розплющив очі й довго дивився на мене, чекаючи подальших моїх слів, – напевне, ждав від мене більш високої похвали за свій благородний вчинок. І я готовий був далі вправлятися в моралізаторстві, аж тут Федько Мазур, та остатна оферма, випалив досить-таки дотепне:
«А ти хоч висмикнув звідти-во бодай один волосок собі на пам’ять?»
«Я ж не чорт, дурню! – підвівся Мелитон, сплюнув і враз із сентиментального однолюба став розсердженим нахабою. – Чув я, Федьку, що в нашому реґіменті закінчилися стрільна й набої… Тож на тебе тепер уся надія: вийди за окопи, настав у бік П’яви голу задницю і гримни так моцно, як умієш тільки ти: якщо не вб’єш якогось там італійця, то хоч добре налякаєш!»
І в ту мить, ніби наврочений, схопився Федько за живіт, прожогом вискочив з намету, зсунув над окопом штани й щосили дриснув у ворожий бік.
Тільки один постріл пролунав з італійської сторони: Федько скрикнув і звалився в окіп поцілений, замість цісаря Франца-Йосифа, гарячою кулею в саму гузицю.
Із старшинського намету біг до окопів фельдфебель Отто Кац: невже італійці порушили перемир’я? Хвильку дивився на Федька, що лежав на дні окопа долілиць у болоті, потім допитливо глянув на Мелитона: що трапилося?
«Er ist etwas gestorben»,[19] – спромігся єфрейтор вимовити по-німецьки.
«Du bist dumm, er ist ganz tot… Feuer!»[20] – закомандував фельдфебель, змахнувши рукою в бік італійської лінії.
Однак ніхто не виконав наказу: набоїв у нас насправді не було.
Коли ми ховали Федька, Мелитон втирав сльози й примовляв:
«Холєра, то ж я винен, я…»
Так трагічно закінчилося святкування першої річниці сходження на престол імператора Карла І… І з того часу ми не чули від кутського опришка ані одного жарту…
XI
Моя розповідь, дорогі брати і сестри, зближається до кінця, бо ж і дні мої позирають уже за свою межу – то про що далі розповідати?… Але ж таки цікаве було те наше життя, хоч, як згадати, надто вже сутужне: весь час на грані з небуттям.
Можливо, тому ми водно підживлювали себе жартами – в такий спосіб раділи кожним прожитим днем, що його нам вділив Господь, а про завтрашнє ніхто не думав, аби, не дай боже, не здуріти. А коли зрідка траплялися справжні радощі, то закарбовувалися вони в тямці навічно…