У старшинській школі навчалися недовго: в ніч проти 1 листопада чота Василя Мариновича, до якої ми були приписані, за наказом Дмитра Вітовського вирушила до Львова й зайняла Народний дім…
Й аж тоді, після довгої мовчанки, заспівав Мелитон уже не своєї – стрілецької пісні:
І весь час повторював, погладжуючи своєю важкою рукою моє плече, коли ми удвох виходили зі штабу на міське патрулювання:
«Не за швабів, не за макаронників воюємо, брате, а за свою рідну землю, а я ще й за Катерину… Мой-мой, як тепер хочеться жити!»
…Утримували ми Львів усього три тижні, а далі не вистачило ні людей, ні набоїв, й начальна команда Української галицької армії наказала усусусам залишити місто. Петра Мельничука призначив своїм ад’ютантом командант Гриць Коссак, а ми з Мелитоном у чоті Мариновича вирушили до села Вовчухи на залізничну лінію Городок – Судова Вишня, де й відбувся наш останній бій.
УГА облягала щільним кільцем Львів, польську військову залогу в місті живила лише одна артерія, зайнята генералом Галлером – залізниця Перемишль – Львів, і треба було її перетяти.
Ми стояли у військовій групі «Наварія» неподалік залізниці. В половині січня дев’ятнадцятого року цей важкодоступний об’єкт був узятий, можна було йти на Львів.
Саме в той час прибула з Парижа до Варшави військова комісія Антанти на чолі з генералом Бертелемі й поставила вимогу припинити українсько-польську війну й передати спір на вирішення мировій конференції. Сталося це в день успішної битви під Вовчухами. Наступного дня прийшов наказ від начального командування УГА припинити наступ. Це була зрада. Знеохочені стрільці кидали зброю й розходилися хто куди.
Ми з Мелитоном не підпорядкувалися наказові. Лягли за покинутий скоростріл, що стояв біля колійного насипу, й у розпачі стріляли по ворожих окопах, поки не закінчилася кулеметна стрічка. Тоді Мелитон підвівся на весь зріст і пішов з шаблею на ворога, співаючи:
Й тут зустріла його гаряча куля. Він упав горілиць і, простогнавши «сарака моя Катерина, сарака!», навіки затих.
З польських окопів відкрили по мені вогонь. Та для мене все ураз стало байдужим і закінченим. Я бачив, як повзли по снігу жовніри до занімілого кулемета. «Ręce do góry!»[22] – кричали вони здалеку й бігли в мій бік.
Я вийняв із кобури револьвер, приклав дуло до скроні, та мужності мені не вистачило, й револьвер випав з руки в снігову кашу.
А тоді навалилися на мене польські жовніри, били, топтали, місили ногами й напівживого потягли за собою.
ХІІ
День закінчується, бджоли злітаються все ближче до лотків, щоб до смерку зайти в теплий вулик. А за рік у цих самих бджолиних хатках будуть мешкати вже інші особини – жвавіші, здоровіші. Усе на світі перемінюється, і я вже чую, як приходить у мій край нове покоління, котре житиме краще, ніж ми, може, і в незалежній державі – дав би то Бог.
Усе минається. Непереможний, здавалося колись, швабський кайзер Вільгельм II виїхав у Голландію, а на його місце прийшов звір у людській подобі, який залив півсвіту кров’ю, а потім здох у бункері, немов скажений пес… Що кому призначено долею: знищив єфрейтор Шикльгрубер мільйони людей і, не забезпечивши собі навіть могили, розчинився у вічній ганьбі, а мені, через знайомство з ним, судилося врятувати від загибелі своє село. І це також призначення.
Останній австрійський цісар Карл І, немов боягузливий тхір, утік із Шенбурна в Дрезден із своєю жоною Цітою, а його держава із жебрацької імперії перемінилася в заможну європейську республіку, – й важко мені нині збагнути, за що ж гинули люди на фронтах Першої світової війни… І хотів би ще побачити, як розвалиться найогромніша тюрма народів, дай мені, Боже, ще трохи пожити…
Але ж смеркається. Де моя Марина? Най би принесла мені тарілку з медом на денці, щоб я засолодив смутну хвилину мого сумерку. Ось виймаю з кишені реверенди ту саму ложку, якою користувався ще на італійському фронті, – то пам’ять про тяжку страду й про побратимів із Тридцять шостого реґіменту… Немає на світі вже ні одного оферми, тільки я – і як мені вдалося вижити аж два роки в тому страшному польському концтаборі в Домб’ю? Нікого вже немає, бо безпам’ятний Муца якби й не жив… Тільки Мелитон залишився в моїй пам’яті живий-живісінький, я й нині чую його жарти та співанки. Коли зайняв парохію в Сакатурі, знайшов Катерину й розповів їй про загибель мужа, якого вона сім літ вірно ждала з війни. Голосила бідна цілий тиждень, чутно її було аж у Коломиї, а потім перебралася з сином в Кути й там вийшла заміж за молодшого Мелитонового брата – такого ж буйного опришка, як і він.