Я миттю вийшов з ресторану на майдан й присів неподалік музики на підмурівку постаменту. Наслуховував гру і згадував розповідь паламаря біля притвору церкви Святого Лазаря.
III
Старий паламар розповідав докладно й поволі… 1943 року німецький конвой супроводжував тлуми недобитків італійської армії, розгромленої під Воронежем і Курськом, в обхід шпиталю Святого Лазаря вгору вуличкою Вроновських на Цитадель; конвойних було мало, обшарпані солдати йшли майже добровільно, бо сподівалися – а так їм було обіцяно – що їх депортують в Італію, адже вони без принуки здалися в полон німцям, відмовившись воювати; гітлерівці вже окупували Італію, й для полонених начебто було приготовано табори на рідній землі, і то була остання для італійців надія.
…Я переслуховував ще раз розповідь паламаря, ніби запис на магнітофоні, а водночас згадував своє… Над Львовом стояла тепла осінь, а ми бігли хлоп’ячою гурмою за пораженцями, які мали ще сякий-такий вояцький вигляд, й викрикували: «Макарони, макарони!»; я ніколи не забуду, як один жовнір – молодий, у кашкеті, що налазив на вуха, – повернувся до мене, й на все життя запам’яталось мені його обличчя; він тицьнув пальцем у мої груди й вимовив з докором по-німецьки: «Ich bin soldat, du bist zivil»;[23] я тоді не зрозумів, що мали означати ті слова, аж згодом втямив справжній сенс солдатської долі, яка повинна бути пошанована цивілем, котрий не має поняття про тягар солдатської служби: будь-який воїн мусить бути пошанований навіть ворогом, бо жоден не керує своїм життям, і в цьому полягає його драма; сидячи цієї миті на підмурівку фігури Святого Марка на п’яццо в Л’Аквілі, я пильно приглянувся до вуличного музи5ки, якому перехожі вряди-годи кидали дрібні монети в солдатський кашкет, а він, склавши у вузьку смужку губи, видобував із флейти знайому мелодію; мені хотілося зіставити його образ із обличчям італійського вояка, який дорікнув мені за зневагу, проте риси музики не збігалися з рисами змореного солдата, – і я далі прослуховував у думці розповідь паламаря.
…Тлуми італійських солдатів виповзли на Калічу гору, де бовванів бастіон з виписаною дьогтем на залізних дверях римською цифрою «І», й тут же спам’ятовувались, що не на залізничний двірець для відправлення в Італію їх пригнали: був то концтабір для полонених – «Шталаг 328», в якому на них чекала неминуча смерть.
Овальне плато на Калічій горі за два роки війни начинилося трупом, криті рубероїдом дощані бараки були набиті вихудлими людьми. Вранці, коли табірний поліцай ударяв шворнем по рейці, підвішеній до перекладини на стовпі, схожому на шибеницю, – напівголі, в цюндрях прогнилого одягу живі скелети виповзали із смердючих халабуд; тоді із службової касарні вибігали гайдуки в зеленкуватих шинелях і кашкетах з черепами замість кокард на лобі; вони ґелґотіли, кричали, вигукували команди; цей несусвітній рейвах і побої ґумовими шлангами виганяли знесилених людей на огляд і перекличку; колишні совєтські командири загинали донизу коміри кітелів, на яких виднілися сліди кубиків і шпал, однак та розпачлива завбачливість не рятувала їх: комендант табірної поліції, колишній радянський лейтенант Андрєй Якушев давно розгадав цю наївну хитрість, він, ніби незрячий по точках брайлівського шрифта, пробігав пальцями по комірах кітелів і безпомилково вгадував командирські ранги; розпізнаних виводили на рови біля Пелчинського ставу і там розстрілювали під музику духового оркестру, що складався з колаборантів, – Якушев був романтиком, його розчулювали постріли, музика й горілка…
Євреї рятувалися вмінням моментально змінювати прізвища під час селекції, й деякі з них могли бути вдячні Давидові Гурамішвілі або Тарасові Шевченкові, закінчення прізвищ яких вони додавали до своїх – єврейських; повоєнний Львів знав художника Семена Грузберга, який тим шевченківським – енко врятував собі життя, назвавшись Грузбенком, і ще один в’язень «Шталагу 328» залишився в живих – був то математик із Львівської політехніки, котрий до прізвища Гольдман додав закінчення – швілі… Однак цих щасливців поминула смерть лише тому, що на черговому огляді не було мертвоп’яного в той час Якушева – досвідченого ката, який до війни пройшов вишкіл у золочівській тюрмі, де служив наглядачем і уславився повальними розстрілами українських і польських в’язнів перед відступом совєтського війська із Золочева в 1941 році, за що потім отримав звання лейтенанта, а коли потрапив у полон до німців, погодився розстрілювати своїх. Коли «Шталаг 328» поповнився італійськими солдатами, Андрєй Якушев зголосився до них за ката…