Я сказала, що Лора не переживала, але вона якось більше, ніж звичайно, тулилася до матері. Сиділа, схрестивши ноги, у затінку під альтанкою, поки мати відпочивала, чи за її стільцем, коли та писала листи. Як мама була на кухні, Лора любила залізти під стіл. Затягувала туди подушку й свою абетку, ту, що колись була моєю. Вона мала багато того, що колись було моїм.
Тоді Лора вже вміла читати чи принаймні читати саме абетку. Літера «Л» була її улюбленою, бо то була її власна літера, та, з якої починалося її ім’я. «Л — це Лора». У мене ніколи не було улюбленої літери, з якої починалося б моє ім’я (А — це Айріс), ця перша літера належала всім без винятку[2].
На малюнку в книжці зображені двоє дітей у старомодних солом’яних капелюшках, які присіли до латаття, а на квітці — фея, гола, з прозорими мерехтливими крильцями. Ріні казала, що, якби побачила таку істоту, то побігла б за нею з мухобійкою. Зі мною вона могла так жартувати, але Лорі такого не скажеш, бо та сприйняла б ці слова серйозно й дуже засмутилася б.
Лора була інакша. Інакша — тобто дивна, я це знала, та все одно надокучала Ріні запитаннями.
— Як це — інакша?
— Не така, як інші, — відповідала Ріні.
Та, може, Лора й не настільки відрізнялася від інших. Можливо, вона була такою, як усі — як та химерна перекошена частина людського єства, яку більшість приховує. Більшість, але не Лора, і саме тому вона їх лякала. Бо вона лякала людей чи принаймні певним чином тривожила, і що старшою ставала, то більше.
Отже, ранок вівторка на кухні. Ріні з матір’ю пекли хліб. Ні, Ріні пекла хліб, а мати пила чай. Ріні саме сказала їй, що не здивується, якщо пізніше буде гроза, бо ж дихати так важко, і, може, матері краще посидіти надворі в затінку чи прилягти; але мати відповіла їй, що ненавидить байдикувати. Сказала, що так почувається ні до чого не здатною й краще складе компанію Ріні.
На думку останньої, мати цілком могла ходити по воді, тому командувати нею вона права не мала. Тож мати пила чай, а Ріні стояла за столом, перегортаючи кургани тіста на хліб, врізаючись у нього обома руками, згортала, перевертала, виминала. Руки були вкриті борошном, ніби вдягнені в борошняні рукавички. На фартуху теж було борошно. Під пахвами півколами проступив піт, від якого темнішали жовті стокротки на сукні. Кілька буханців уже стояли у формах, накриті чистим вологим рушником. Кухня повнилася вологим грибним запахом.
Для хліба потрібен жар, до того ж погода стояла спекотна. Вікно кухні було відчинене, і через нього всередину закочувалася спека. Борошно набирали з великої бочки в коморі. У неї ніколи не можна було залізати, адже борошно могло забити тобі рота й носа й задушити. Ріні знала про одну дитину, яку брати й сестри запхали до бочки догори ногами, і та мало не задихнулася на смерть.
Ми з Лорою сиділи під столом на кухні. Я читала ілюстровану книжку під назвою «Великі історичні постаті». Наполеон саме був у вигнанні на острові святої Гелени, стояв понад прірвою, заклавши руку за вилогу пальта. Мені подумалося, що йому має боліти живіт. Лора була неспокійна. Вибралася з-під столу, щоб попити води.
— Хочеш тіста зліпити хлібного чоловічка? — запропонувала їй Ріні.
— Ні, — відповіла Лора.
— Ні, дякую, — виправила її мати.
Лора знову залізла під стіл. Ми бачили дві пари ступень, вузькі материні й ширші, грубші — Ріні; вище — худі материні литки й товсті Рінині в рожевувато-коричневих панчохах. Чули глухе гупання й ляскання тіста. Тоді раптом чайна чашка розбилася, мати опинилася на підлозі, а Ріні опустилася на коліна біля неї.
— Ох, лишенько! Айріс, біжи поклич батька.
Я гайнула до бібліотеки. Дзвонив телефон, але батька там не було. Піднялася сходами до його вежі, яка зазвичай була місцем забороненим. Двері виявилися незамкнені, і в кімнаті не було нічого, крім стільця й кількох попільниць. У головній вітальні його не було, у ранковій теж, не було і в гаражі. Я подумала, що він має бути на фабриці, але впевнена не була, до того ж це було надто далеко. А де ще шукати, я не знала.
Повернулася на кухню й заповзла під стіл, де сиділа, охопивши коліна руками, Лора. Вона не плакала. На підлозі було щось, схоже на кров: темно-червоні цятки на білій плитці. Я торкнулася їх пальцем, лизнула — кров. Узяла ганчірку, витерла й сказала Лорі:
— Не дивися туди.
Тоді Ріні спустилася задніми сходами, дзенькнула телефоном, набрала номер лікаря, та він не був на місці, десь повіявся, як завжди. Тоді вона подзвонила на фабрику, покликала батька. Його не бачили.
— Знайдіть, як зможете. Скажіть, що це терміново, — сказала Ріні й знову побігла нагору. Вона зовсім забула про хліб — він надто піднявся, тоді знов опав і зіпсувався остаточно.
— Не варто їй було сидіти на кухні в спеку, — говорила Ріні місіс Гіллкоут. — Не в таку погоду, коли ще й гроза наближалася, але вона себе не шкодувала, і нічого їй не доведеш.
— Дуже боляче їй було? — спитала місіс Гіллкоут зацікавленим скорботним голосом.
— Я бачила й гірше, — відповіла Ріні. — Дякувати Богу за дрібні милості. Воно вислизнуло, як кошеня, але, треба сказати, кров лилася відрами. Доведеться спалити матрац: не знаю, як його відіпрати.
— От лишенько. Що ж, завжди можна спробувати ще, — сказала місіс Гіллкоут. — Так воно вже судилося. Певно, з ним щось було не так.
— З того, що я чула, не можна, — заперечила Ріні. — Лікар сказав, що краще б це був кінець, бо ще одне може її вбити, як ледь не вбило це.
— Є жінки, яким не варто виходити заміж, — зазначила місіс Гіллкоут. — Вони для цього не годяться. Тут треба бути сильною. У моєї матері було десятеро, і вона й оком не змигнула. Щоправда, і вижили не всі.
— У моєї одинадцятеро було, — сказала Ріні. — І це її вкрай виснажило.
З попереднього досвіду я знала, що то був вступ до суперечки про те, чиїй матері жилося важче, і скоро вони перейдуть до обговорення прання. Я взяла Лору за руку, і ми тишком-нишком піднялися нагору. Хвилювання поступалося перед цікавістю — хотілося дізнатися, що сталося з матір’ю, і побачити кошеня. І от воно в емальованій мисці, поряд із купою просочених кров’ю простирадл у коридорі, біля материних дверей. Але то було не кошеня. Сіре, наче давно зварена картоплина, із завеликою головою, усе скручене. Очі міцно заплющені, наче їм було боляче від світла.
— Що це? — прошепотіла Лора. — Це не кошеня.
Вона присіла навпочіпки над ним, пильно вдивляючись.
— Ходімо вниз, — сказала я. Лікар досі був у кімнаті, ми чули його кроки. Я не хотіла, щоб він спіймав нас тут, бо знала, що ця істота для нас заборонена, ми не повинні були її бачити. Особливо Лора: таке видовище, як розчавлена тваринка, зазвичай викликало в неї вереск і сльози, а звинувачували в усьому мене.
— Це дитинка, — сказала Лора. — Але незакінчена. — Вона була навдивовижу спокійна. — Бідолашне. Воно не хотіло народжуватися.
Пізніше вдень Ріні привела нас до матері. Вона лежала в ліжку, спершись на дві подушки, тонкі руки на простирадлі, біліюче волосся майже прозоре. На лівій руці блищала обручка, кулаки стискали простирадло по боках. Вуста міцно стиснуті, наче вона щось обмірковує, — такий вигляд вона мала, коли складала списки. Очі заплющені. Закриті вигнутими повіками, вони здавалися навіть більшими, ніж коли були розплющені. Окуляри лежали на тумбочці поряд із глеком води — сяючі порожні круглі очі.