— Як же їм не пощастило, — каже вона. — Від цих зловісних істот ніяк не захиститися?
— Їх можна заколоти списом чи побити камінням до кривавої каші. Але їх стільки, що це схоже на бійку з восьминогом: інші встигають напасти, перш ніж жертва отямиться. І в будь-якому разі гіпнотизують, позбавляють власної волі. Це перше, що вони роблять. Щойно ти зустрівся поглядом з однією — наче приростаєш до землі.
— Уявляю собі. Ще скотчу?
— Гадаю, я це переживу. Дякую. Дівчина — як її краще назвати, на твою думку?
— Не знаю. Ти обери ім’я. Це твоя територія.
— Я подумаю. Ось вона лежить на Ліжку Однієї Ночі, майбутня здобич. Не знає, що гірше — те, що їй переріжуть горло, чи те, що буде в наступні кілька годин. Одна з відомих таємниць Храму в тому, що Володар Потойбіччя не справжній — це один із придворних у костюмі. Як і все в Сак’єль-Норні, ця посада продається, і кажуть, що чималі суми переходять із рук у руки за цей привілей — звісно ж, під столом. Гроші отримує Верховна Жриця, така ж продажна, як і всі, і, як відомо, небайдужа до сапфірів. Вона виправдовує це для себе, присягнувши витратити гроші з благодійною метою, і так іноді й робить, коли згадує про це. Дівчата не можуть поскаржитися на цю частину випробування, бо не мають язиків і нічим писати, та й усе одно помирають наступного ж дня. «Монетки з небес», — каже собі Верховна Жриця, перераховуючи гроші.
Тим часом десь здалеку до Сак’єль-Норна маршує величезна обірвана орда варварів, маючи намір захопити прославлене місто, тоді пограбувати його та спалити дощенту. Вони це вже робили з кількома іншими містами далі на захід. Ніхто — принаймні з цивілізованих народів — не може зрозуміти їхнього успіху. У них немає ані гідного вбрання, ані гідної зброї, вони не вміють читати й не мають хитрих металевих винаходів.
І це ще не все: вони не мають короля, у них є тільки вождь. Останній не має імені, він відмовився від нього, ставши вождем, а натомість отримав титул — Слуга Радості. Ще прибічники називають його Батогом Усесильного, Правим Кулаком Непереборного, Винищувачем Беззаконня та Захисником Чеснот і Справедливості. Невідомо, який край ці варвари звуть батьківщиною, але всі погоджуються, що вони прийшли з північного заходу, звідти, де народжуються злі вітри. Вороги називають їх Народом Спустошення, однак самі вони іменують себе Народом Втіхи.
Нинішній вождь носить на собі ознаки божественної ласки: народився в сорочці, був поранений у стопу й має на чолі мітку у формі зірки. Він впадає в транс і спілкується з іншим світом, коли вагається щодо наступного кроку. І вирушив руйнувати Сак’єль-Норн, бо такий наказ віддав йому посланець Богів.
Посланець явився до нього в язиках полум’я з безліччю очей і вогняними крилами. Відомо, що такі посланці говорять до болю метафорично й можуть набувати різноманітних форм: палаючих талків, чи каменів, які можуть говорити, чи мандрівних квітів, чи створінь із пташиними головами й людськими тілами. А ще можуть мати будь-який вигляд. Подорожній, самотній чи двійко, чоловіки, про яких пліткують, що вони крадії або чарівники, іноземці, котрі говорять кількома мовами, жебраки край дороги — усі вони, за словами Народу Спустошення, цілком можуть виявитися такими посланцями, а отже, до всіх них слід ставитися вкрай обережно, принаймні поки не стане відомою їхня істинна природа.
Якщо вони виявляться божественними емісарами, слід дати їм їжі й вина, якщо потрібно — жінку, з повагою вислухати їхні повідомлення, а тоді відпустити своєю дорогою. В іншому випадку їх потрібно побити камінням до смерті й забрати всі речі. Можеш бути певна, подорожні, чарівники, чужоземці чи жебраки, опинившись неподалік від Народу Спустошення, дбають про те, щоб заздалегідь заготувати цілий стос алегорій, якомога більш незбагненних, — їх називають хмарними словами чи шовковою плутаниною, — достатньо загадкових, щоб згодитися за різних обставин, як уже все складеться. Мандрувати серед Народу Втіхи, якщо не знаєш жодної загадки чи заплутаного вірша, — значить приректи себе на однозначну смерть.
Як сказало полум’я з очима, місто Сак’єль-Норн прирекли до знищення через його розкіш, шанування несправжніх богів, а особливо — через мерзенні дитячі жертвоприношення. Через цей звичай усіх жителів міста разом із рабами, дітьми й дівами, призначеними в жертву, слід піддати мечу. Убивство навіть тих, чия можлива смерть є причиною різанини, може видатися несправедливим, однак для Народу Втіхи такі речі визначаються не виною чи невинністю — справа в тому, заплямований ти чи ні, а там, де вирішує Народ Втіхи, усі, хто живе в заплямованому місті, заплямовані однаково.
Орда котиться вперед, здіймаючи темну хмару пилу над головами, наче прапор. Однак іще надто далеко, щоб вартові на стінах Сак’єль-Норна помітили їх. Тих, хто може попередити містян, — віддалених скотарів, мандрівних торговців та інших, — невтомно переслідують і рубають на шмаття; виняток імовірний лише для тих, хто може виявитися божественним посланцем.
Слуга Радості їде попереду, серце його чисте, чоло насуплене, очі горять. На плечах лежить грубий шкіряний плащ, на голові — знак титулу — конічний червоний ковпак. Позаду скачуть його прибічники, вишкіривши ікла. Перед ними мчать травоїдні, за ними — падальники, обабіч біжать вовки.
Тим часом місто нічого не підозрює: там планують переворот, хочуть скинути Короля. За звичаєм, усе це влаштовують кілька його довірених придворних. Вони вже найняли найвправнішого сліпого вбивцю, юнака, який колись ткав килими, тоді був повією, але після того, як утік, прославився своєю беззвучністю, потаємністю й безжальною рукою з ножем. Його звати Ікс.
— Чому Ікс?
— Таких чоловіків завжди називають Ікс. Імена їм не потрібні, вони тільки пригнічують. Крім того, рентген теж позначають іксом — якщо ти Ікс, то можеш проходити крізь стіни й бачити крізь жіночий одяг.
— Але ж Ікс сліпий, — каже вона.
— Так іще краще. Він бачить крізь жіночий одяг духовним оком, що нам розрада — в самоті[3].
— Бідолашний Вордсворт! Не богохульствуй! — задоволено вигукує вона.
— Нічим не можу зарадити, я з дитинства такий.
Ікс має пробратися до Храму П’яти Місяців, знайти двері до кімнати, де тримають жертовну діву, і перерізати горло вартовому. Тоді вбити саму дівчину, сховати тіло під тим легендарним Ліжком Однієї Ночі й убратися в її церемоніальний серпанок. Однак він повинен зачекати, поки в неї побуває придворний, який грає роль Володаря Потойбіччя (насправді це ніхто інший, як лідер цього перевороту), і візьме те, за що платив. Він чимало грошей за це віддав і хоче отримати належне, тобто не мертве дівчисько, хоч як недавно вбите. Треба, щоб серце стукало.
Але щось пішло не так. Вони погано розрахували час, і сліпий убивця пройде повз вартових першим.
— Це занадто страшно, — каже вона. — У тебе збочений розум.
Він проводить пальцем по її оголеній руці.
— Хочеш, щоб я продовжував? Зазвичай мені за це платять, ти ж усе отримуєш безкоштовно, могла б бути вдячна. Усе одно ти не знаєш, що буде далі. Я просто заплутую сюжет.
— Я б сказала, що він і без того достатньо заплутаний.
— Такі сюжети — моя спеціальність. Хочеш щось рівніше — шукай деінде.
— Гаразд, продовжуй.
— Сховавшись за одягом мертвої діви, убивця має зачекати до ранку, а тоді дозволити провести себе вгору сходами до вівтаря, де саме в мить принесення жертви вдарить Короля ножем. Тоді здаватиметься, що Короля вразила сама Богиня, і його смерть стане сигналом для ретельно спланованого повстання.