У перервах між навчанням ми мусили залишатися в Авалоні: або в будинку, або на території. Та хто б за нами наглядав? Від учителів було просто втекти: вони не знали наших таємних стежок, а Ріні не мала змоги стежити за нами щомиті, сама про це весь час казала. За будь-якої можливості ми втікали з Авалону та блукали містом, попри чітку впевненість Ріні в тому, що світ повен злочинців, анархістів, зловісних китайців з опіумними люльками, тонкими вусами, схожими на скручену мотузку, та довгими заточеними нігтями, наркоманів і торговців людьми, які тільки й чекали нагоди, щоб схопити нас і вимагати в батька викупу.
Один із багатьох братів Ріні мав якийсь стосунок до дешевих журналів — тих халтурних жовтих видань, які можна було купити в дрібних крамничках, а найгірші з них — тільки під прилавком. Ким він працював? Ріні казала, що дистриб’ютором. Тепер я схильна вважати, що він нелегально ввозив їх у країну. У будь-якому разі іноді він віддавав Ріні те, що не вдавалося продати, і, хоча вона й намагалася сховати їх від нас, зрештою ці журнали потрапляли до наших рук. Деякі випуски були про любов, це їх Ріні так жадібно поглинала, але нам вони були ні до чого. Ми більше любили (чи це я любила, а Лора пленталася за мною) ті, де друкували оповіді про інші землі чи навіть інші планети. Космічні кораблі майбутнього, на яких жінки вбрані в дуже короткі спіднички з блискучої тканини й навколо все блищить; астероїди, де рослини говорять, а поміж них блукають чудовиська з величезними очима й іклами; давні країни, населені гнучкими дівчатами з топазовими очима й опаловою шкірою, у сітчастих штанах та металевих ліфах — дві лійки, з’єднані ланцюжком. Герої в грубому одязі, з крилатими шоломами, укритими шипами.
«Маячня, — казала про все це Ріні. — Не буває такого». Та саме це мені й подобалося.
Злочинці й торговці людьми мешкали в детективних журналах, під заваленими зброєю й просоченими кров’ю обкладинками. Там волооких спадкоємниць великих статків завжди присипляли ефіром, зв’язували мотузками для білизни (значно ретельніше, ніж це було потрібно) і закривали в каютах на яхті, чи в закинутих церковних каплицях, чи в сирих підвалах замків. Ми з Лорою вірили в таких лиходіїв, однак не надто їх боялися, бо знали, чого від них чекати. Вони мусять їздити у великих темних автомобілях, носити пальта, товсті рукавички й чорні фетрові капелюхи — таких ми одразу помітимо й зможемо втекти.
Та ми жодного з них не бачили. Єдиними нашими ворогами були діти робітників фабрик, менші з них, які ще не знали про нашу недоторканість. Вони ходили за нами двійками чи трійками, допитливо мовчали або ж обзивалися, час від часу жбурляли камінці, хоча ніколи не могли поцілити. Найвразливішими ми були, коли гуляли вузькою стежкою біля Лувето й у нас можна було кидатися всяким з урвища, що височіло над нашими головами, або ж у тихих провулках, яких ми навчилися уникати.
Гуляючи по Ері-стрит, роздивлялися вітрини: дешеві крамнички були нашими улюбленими. Або ж спостерігали крізь сітчастий паркан початкову школу для звичайних дітей, тобто дітей робітників, з гаревим майданчиком і високими різними дверима, окремими для хлопчиків і дівчат. На перерві там було чимало галасу, та й діти були не надто чисті, особливо після бійки чи штовханини на майданчику. Ми були вдячні, що не мусимо ходити до цієї школи. (Чи це справді була вдячність? Чи, з іншого боку, ми почувалися вигнанцями? Певно, і те, і інше.)
На ці прогулянки ми вдягали капелюшки. Вважали їх своїм захистом, наче ставали під ними невидимими. Ріні казала, що леді ніколи не виходить із дому без капелюшка. Згадувала ще й рукавички, але про них ми не завжди дбали. Я пам’ятаю солом’яні капелюшки тих часів — не з блідої соломи, а наче обпалені. Волога червнева спека, сонне від пилку повітря. Синє сяйво неба. Млявість, байдикування.
Як би мені хотілося повернути ці порожні дні: нудьгу, безцільність, несформовані можливості. І зараз вони якось повернулися до мене, хіба що тепер мало що чекає на мене попереду.
Тоді в нас з’явилася вчителька, яка протрималася довше за решту. То була сорокарічна жінка з повним гардеробом вицвілих кашемірових кардиганів, які натякали на те, що були в її житті кращі часи, і з ґулькою мишастого волосся на потилиці. Її звали міс Шинкров, міс Розанна Шинкров. Я потай назвала її міс Різаниною, бо це значно краще пасувало до прізвища, і відтоді не могла й глянути на неї спокійно. Прізвисько закріпилося, я розповіла про нього Лорі, а тоді, звісно ж, і Ріні дізналася. Сказала, що не годиться так глузувати з міс Шинкров, бідолашній не пощастило в житті, і вона заслуговує на співчуття, бо лишилася старою дівою. Що це таке? Жінка без чоловіка. Міс Шинкров приречена на самотнє неблагословенне життя — так із присмаком зневаги сказала Ріні.
— Але ж у тебе теж немає чоловіка, — завважила Лора.
— То інше, — відповіла Ріні. — Я ще не зустріла чоловіка, у плече якого мені хотілося б ткнутися носом, але ж і відмовила не одному. Мені пропонували заміжжя.
— Може, і міс Різанині пропонували, — сказала я, тільки аби заперечити. Саме досягла того віку.
— Ні, — сказала Ріні. — Точно ні.
— Як ти знаєш? — спитала Лора.
— З її вигляду видно, — відповіла Ріні. — Якби хоч хтось їй освідчився, навіть триголовий чоловік із хвостом, вона вчепилася б у нього, як змія.
Ми з міс Різаниною порозумілися, бо вона дозволяла нам робити те, що нам хотілося. Доволі швидко збагнула, що їй бракує волі, аби контролювати нас, і мудро вирішила навіть не намагатися. Заняття проходили ранками в бібліотеці, яка колись була кімнатою дідуся Бенджаміна, а тепер стала батьковою, і міс Різанина дозволяла нам там панувати. Полиці були заповнені важкими книгами в шкіряних обкладинках, із надрукованими блідим золотом назвами, і я сумніваюся, що дідусь Бенджамін узагалі їх читав: то були речі, які йому, на думку бабусі Аделії, належало прочитати.
Я вибирала звідти ті книжки, які мене цікавили: «Повість про двоє міст» Чарлза Діккенса, історії Маколея, ілюстровані «Завоювання Мексики» та «Завоювання Перу». Поезію я теж читала, і міс Різанина час від часу робила нерішучі спроби навчати мене, просячи читати вголос.
— Не поспішай, — казала міс Різанина. — Люба, рядки повинні текти. Уяви собі, що ти фонтан.
Хоча сама собою вона була незграбна й невишукана, та мала високі стандарти витонченості й довгий список того, ким нам належало прикидатися: квітучими деревами, метеликами, лагідним вітерцем. Усім, чим завгодно, окрім дівчаток із брудними колінками та пальцями в носі: щодо особистої гігієни вона була дуже перебірлива.
— Не жуй кольорові олівці, люба, — казала міс Різанина Лорі. — Ти ж не гризун. Поглянь, у тебе весь рот зелений. Це шкідливо для зубів.
Я прочитала «Еванджеліну» Генрі Водсворта Лонґфелло, прочитала «Сонети з португальської» Елізабет Барретт Браунінг. Як я тебе люблю? У безліч способів. «Прекрасно», — зітхала міс Різанина. Вона була сентиментальна щодо Елізабет Барретт Браунінг настільки, наскільки дозволяла її пригнічена природа. А ще до Емілі Полін Джонсон, принцеси могавків.
— Так зворушливо, люба, — казала міс Різанина.
Або ж я читала лорда Альфреда Теннісона, людину, яка, на думку міс Різанини, поступалась у величі лише Господу.
4
Перші два рядки — «Кубла Хан, або Видіння уві сні» Семюела Колріджа в перекладі К. Шахової, другі — «На полях Фландрії» Джона Маккрея в перекладі П. Береста.