— А чому їй цього хотілося? — спитала Лора, яка зазвичай не надто цікавилася моїми декламаціями.
— То було кохання, люба, — відповіла міс Різанина. — Безмежне кохання. Але невзаємне.
— Чому?
Міс Різанина зітхнула.
— Це поезія, люба. Її написав лорд Теннісон, і, гадаю, він на цьому знався. У віршах відповіді не знайдеш. «“Краса — це Істина, це Правда”, — на землі Це все, що знаєш ти, і все, що треба знати»[5].
Лора глянула на неї зневажливо й повернулася до своїх олівців. Я перегорнула сторінку, бо встигла проглянути всю поезію й побачила, що в ній більше нічого не відбувалося.
— Чудово, люба, — сказала міс Різанина. Вона полюбляла безмежне кохання, але й безнадійну меланхолію любила не менше.
У бібліотеці була тоненька книжка в обкладинці зі шкіри тютюнового кольору, яка належала бабусі Аделії: «Рубайят Омара Хайяма» Едварда Фіцджеральда. (Едвард Фіцджеральд її не писав, але все одно був зазначений як автор. Як це розуміти? Я й не намагалася.) Міс Різанина іноді декламувала щось із цієї книги, аби показати мені, як слід читати поезію:
«О» вона видихала так, наче хтось ударяв її в груди, так само видихала на слові «люба». Я думала, що тут забагато галасу як для вірша про весняний пікнік, а ще мені було цікаво, з чим у них могли бути бутерброди.
— Звісно ж, мова не про справжнє вино, люба, — пояснювала міс Різанина. — Він образно говорить про причастя.
— Усе так, — зітхала міс Різанина. Та зітхала вона з будь-якого приводу. Учителька добре пасувала до Авалону, його застарілої вікторіанської розкоші, естетики занепаду, минулої грації, зів’ялого жалю. Її поведінка й навіть той вицвілий кашемір добре пасували до шпалер.
Лора читала мало. Натомість вона перемальовувала картинки або ж розфарбовувала своїми кольоровими олівцями чорно-білі ілюстрації в товстих розумних книжках про історію чи про подорожі. (Міс Різанина дозволяла їй, припускаючи, що цього все одно ніхто не помітить.) Лора мала дивне, але дуже конкретне уявлення про те, якими кольорами скористатися: дерево могло бути синім або червоним, небо — рожевим чи зеленим. Якщо на картинці зображений хтось, кого вона не схвалювала, то обличчя робила фіолетовим чи темно-сірим, щоб замалювати його риси.
Лора любила малювати піраміди з книжки про Єгипет, розфарбовувати єгипетських ідолів чи ассирійські статуї з тілами крилатих левів та орлячими чи людськими головами. Їх вона змальовувала з книжки сера Генрі Леярда, який знайшов ці статуї серед руїн Ніневії й відправив до Англії. Казали, що вони зображують янголів, описаних у книзі пророка Єзекіїля. Міс Різанина вважала ці ілюстрації не надто хорошими, — статуї виглядали язичницькими й кровожерними, — однак Лору це не стримувало. Від такої критики вона лише нижче схилялася над сторінкою й замальовувала так, наче від того залежало її життя.
— Тримай спину рівно, люба, — казала їй міс Різанина. — Уяви, що твій хребет — дерево, яке тягнеться вгору, до сонця.
Але такий варіант Лору не влаштовував.
— Я не хочу бути деревом, — відповідала вона.
— Дерево краще за горб, люба, — зітхала міс Різанина, — а як не дбатимеш про свою поставу, то його ти й матимеш.
Міс Різанина переважно сиділа біля вікна й читала любовні романи, узяті з нашої бібліотеки. Любила вона й погортати обтягнуті шкірою альбоми бабусі Аделії, куди було вклеєно витончені рельєфні запрошення, меню, надруковані в редакції місцевої газети, і газетні вирізки про благодійні чаювання чи пізнавальні лекції зі слайдами, які читали відважні й приязні мандрівники до Парижа, Греції чи навіть Індії, послідовники Сведенборга, члени товариства Фабіана, вегетаріанці, прихильники різних способів самовдосконалення, а іноді насправді ексцентричні гості: місіонери в Африці, чи Сахарі, чи Новій Гвінеї, які розповідали про те, як місцеві жителі чаклують, або ховають обличчя своїх жінок під вишуканими дерев’яними масками, або розмальовують черепи предків червоною фарбою й прикрашають їх мушлями каурі. Усіх цих пожовклих свідків того розкішного, амбітного, невтомного й нині зниклого життя тепер зосереджено роздивлялася міс Різанина дюйм за дюймом, наче згадувала щось із м’якою винуватою усмішкою.
Вона мала пакунок блискучих зірочок, золотих і срібних, які наклеювала на наші роботи. Іноді вчителька брала нас із собою збирати польові квіти, які ми клали між аркушів промокального паперу й притискали зверху важкою книжкою. Ми полюбили міс Різанину, хоч і не плакали, коли вона пішла від нас. А от вона плакала мокро й незграбно, так, як робила все.
Мені виповнилося тринадцять. Я дорослішала, і в тому не було моєї провини, хоча це, здавалося, дратувало батька так, ніби саме я була винна в усьому. Він почав цікавитися моєю поставою, мовою, манерами загалом. Мій одяг мусив бути простим і скромним: білі блузки, темні плісировані спідниці, для церкви — темні оксамитові сукні. Вбрання, схоже на однострій, на матроску, хоч і не зовсім. Плечі слід було тримати прямо, не горбитися, не сидіти розвалившись, не жувати гумку, не вовтузитися, не базікати. Батько вимагав від мене того, що цінували в армії: охайності, покори, тиші й жодних проявів сексуальності. Сексуальність, хоча про неї взагалі ніколи не говорили, мала бути придушена в зародку. Він надто довго дозволяв мені бігати дикункою, настав час узяти мене в шори.
На Лорину долю теж припала частина цієї муштри, хоча вона ще й не досягнула належного віку. (Який вік був належним? Тепер я розумію, що йшлося про статеве дозрівання. Але тоді була спантеличена. Що я зробила не так? Чому зі мною поводяться, як із бранкою якоїсь дивної виправної школи?)
— Ти надто жорсткий із малими, — казала батькові Калліста. — Вони ж не хлопчики.
— На жаль, — відповідав їй батько.
Саме до Каллісти я пішла того дня, коли виявила страшну хворобу: у мене між ніг сочилася кров, звісно ж, я помирала! Калліста засміялася, а тоді пояснила мені, що це просто дрібна неприємність. Сказала, що це називають «цими днями», або ж «ділами». Ріні мала про це більш пресвітеріанське уявлення. «Це прокляття», — сказала вона. Не стала говорити про черговий дивний Божий план для того, щоб життя було ще неприємнішим, обмежилася лише тим, що так уже воно все влаштовано. Для крові були ганчірки. (Ріні не казала «кров», ужила слово «бруд».) Вона приготувала мені ромашкового чаю, який на смак був такий же, як зів’ялий салат на запах, і принесла грілку від спазмів. Ані те, ані інше не допомогло.
Лора побачила на моєму простирадлі сліди крові й почала ридати. Вирішила, що я помираю. Схлипувала: я помру, як мати, не попередивши її. У мене буде маленька сіра дитинка, схожа на кошеня, а тоді я помру.