«Rapio, rapere, rapui, raptum, — казав містер Ерскін. — “Хапати й нести геть”. Англійське слово rapture[17] походить від того ж кореня. Занепад». Ляп лінійкою по столу.
Ми вчилися. Справді вчилися з бажання помститися: не хотіли давати містерові Ерскіну жодних виправдань. Він понад усе прагне погамувати нас — що ж, якщо це тільки можливо, ми відмовимо йому в цій насолоді. Насправді ж ми навчилися в нього шахраювати. Математику підробити було важко, але чимало пообідніх годин ми провели, переписуючи переклади Овідія з книжок у дідусевій бібліотеці, зі старих перекладів видатних вікторіанців, повних складних слів, надрукованих дрібним шрифтом. З них можна було зрозуміти сенс уривку, тоді замінити слова простішими й додати кілька помилок, щоб було схоже на власний переклад. Та що б ми не робили, містер Ерскін густо закреслював наші переклади червоним олівцем і залишав на полях свої жорсткі коментарі. Ми не надто вивчили латину, але чимало дізналися про підробки. А ще навчилися робити порожні й заціпенілі, наче накрохмалені обличчя. На містера Ерскіна не можна було помітно реагувати, а надто тремтіти.
Якийсь час Лора була з містером Ерскіном насторожі, однак фізичний біль (тобто її власний) не надто її турбував. Вона відволікалася, навіть коли вчитель верещав на неї. Він був такий обмежений. Лора могла задивитися на шпалери, на візерунок зі стрічок та бутонів троянд або ж просто дивитися у вікно. Сестра розвинула здатність до відчуження за якусь мить: ось вона зосереджена на тобі, а наступної секунди її розум уже блукає деінде. Або ж це ти опиняєшся деінде: вона відкидає тебе наче помахом невидимої чарівної палички — і ти зникаєш.
Містер Ерскін не міг стерпіти такого ставлення. Він трусив її, казав, що виб’є з неї ці дурощі. Лементував: «Ти не спляча красуня!» Іноді навіть міг кинути її об стіну чи струсонути, тримаючи за шию. У такі моменти вона заплющувала очі й ставала м’яка, мов ганчір’яна лялька, від чого він лютував іще сильніше. Я спочатку намагалася втручатись, але нічого хорошого з того не виходило: учитель просто відштовхував мене своєю твідовою смердючою рукою.
— Не дратуй його, — сказала я Лорі.
— Байдуже, дратую я його чи ні, — відповіла вона. — Та він і не дратується. Просто хоче помацати мене за блузку.
— Ніколи не бачила, щоб він так робив. — заперечила я. — Навіщо йому це?
— Він так робить, коли ти не дивишся, — мовила Лора. — Або ж лізе мені під спідницю. Йому подобаються трусики.
Сестра так спокійно про це говорила — я подумала, що вона все вигадала чи не так зрозуміла. Не так зрозуміла руки містера Ерскіна, їхні наміри. Описане було просто неймовірним. Мені важко було уявити, що дорослий чоловік робитиме таке, що його це взагалі може зацікавити — хіба ж Лора не просто маленька дівчинка?
— Може, варто сказати Ріні? — нерішуче спитала я.
— Вона може мені не повірити, — відповіла Лора. — Ти ж не віриш.
Але Ріні повірила їй (чи обрала повірити) — і це стало кінцем містера Ерскіна. Вона знала, що не варто влаштовувати з ним двобій: він просто звинуватить Лору в брудній брехні, і тоді все стане ще гірше. Минуло чотири дні, і Ріні увірвалася до батькового кабінету на фабриці ґудзиків з оберемком контрабандних світлин. Сьогодні від таких хіба що смикнеться брова, але тоді то був скандал: жінки в чорних панчохах, пудинг грудей аж вивалюється з величезних бюстгальтерів, ті ж самі жінки в перекручених позах, з розкинутими ногами, зовсім оголені. Ріні сказала, що знайшла це під ліжком містера Ерскіна, коли прибирала в його кімнаті, і хіба ж можна такому довірити юних дочок капітана Чейза?
У кабінеті тоді була присутня зацікавлена публіка, що включала групу робітників, батькового юриста і, між іншим, майбутнього чоловіка Ріні Рона Гінкса. Його підкорила ця жінка: щоки з ямочками розчервонілися, очі сяяли, наче в розгніваної фурії, з гладенького чорного равлика волосся вибилися пасма. До того ж вона вимахувала жмутком голих, цицькатих, повних життя дівок. Він подумки впав на коліна і з того ж дня почав до неї залицятися, що, зрештою, закінчилося успішно. Але то вже інша історія.
Батьків юрист тоном експерта сказав, що як існує щось таке, чого в Порт-Тікондерозі не схвалять усі, то це такий бруд у руках тих, хто навчає невинне юнацтво. І батько зрозумів, що не зможе після цього залишити містера Ерскіна й не вважатися чудовиськом.
(Я давно підозрюю, що Ріні сама дістала ті знімки в брата, який займався дистриб’юторством журналів і легко міг таке зорганізувати. Підозрюю, щодо фото містер Ерскін був цілком невинним: якщо вже так, він явно надавав перевагу дітям, а не великим грудям. Але тоді чекати від Ріні чесної гри вже не доводилося.)
Містер Ерскін поїхав, стверджуючи свою невинність, обурений і приголомшений. Лора сказала, що це відповідь на її прохання, адже вона молилася, щоб містера Ерскіна вигнали з нашого дому, і Бог почув її. Сказала, що Ріні виконувала Його волю з усіма цими брудними знімками. Мені було цікаво, що Бог про це думав, якщо припустити, що Він існує, — а я тоді все більше сумнівалася в цьому.
З іншого боку, Лора під час панування містера Ерскіна серйозно поринула в релігію. Вона досі боялася Бога, але, маючи вибір між двома запальними, непередбачуваними тиранами, обрала того, який був більшим і дальшим.
Зробивши вибір, вона вдалася до крайнощів, як завжди.
— Я стану черницею, — благодушно заявила вона якось, коли ми сиділи на кухні за столом і їли сандвічі.
— Не вийде, — відповіла Ріні. — Тебе не візьмуть. Ти ж не католичка.
— Я можу нею стати, — наполягала Лора. — Можу навернутися.
— Що ж, тоді доведеться обрізати волосся, — мовила Ріні. — Черниці під тими їхніми серпанками лисі, як коліно.
То був хитрий крок, бо Лора нічого про це не знала. Якщо вона чимось узагалі пишалася, то це своїм волоссям.
— А навіщо? — поцікавилася вона.
— Вони думають, що цього хоче Бог. Думають, що Бог хоче, щоб вони віддали йому своє волосся, і це тільки підтверджує їхнє невігластво. Навіщо йому воно? Тільки подумай! Стільки волосся!
— Що вони роблять із цим волоссям, коли воно вже обстрижене? — знову спитала Лора.
Ріні саме лущила квасолю — клац, клац, клац.
— З нього роблять перуки для багатійок, — пояснила вона. Ані на мить не забарилася з відповіддю, але я знала, що це вигадка, як історії, розказані раніше, про те, що дітей роблять із тіста. — Для зарозумілих багатих жінок. Ти б не схотіла побачити своє чудове волосся на чиїйсь товстій бруднючій голові.
Лора відмовилася від ідеї стати черницею, принаймні так здавалося. Але хто міг передбачити, що далі її привабить? Вона була надто схильна вірити: відкривалася, віддавала себе, присвячувала, покладалася на милість. Трохи недовіри могло б стати для неї першою лінією оборони.
Так минуло кілька років — змарновано на містера Ерскіна. Хоча не варто мені казати «змарновано»: я багато чого в нього навчилася, хоч і не того, чого він збирався вчити. На додачу до брехні й шахраювання я навчилася напівприхованої пихи й мовчазного опору. Зрозуміла, що помста більше смакує холодною. Зметикувала, як робити, щоб тебе не спіймали.
Тим часом прийшла Велика депресія. Втрати батька в Біржовому краху були невеликими, але все ж таки були. До того ж він вийшов за межі дозволеної помилки. Батькові слід було закрити фабрики у відповідь на зниження попиту, слід було покласти гроші в банк, зберегти їх, як робили інші в його становищі. Це було б розсудливо. Однак він цього не зробив. Не зміг. Не зміг викинути з роботи своїх людей. Мусив зберігати їм вірність, своїм робітникам, байдуже, що серед них були й робітниці.