В Авалоні запанувала бідність. Наші спальні взимку стали холодними, простирадла витерлися до ниток. Ріні вирізáла з них протерту середину, тоді зшивала разом краї. Чимало кімнат стояли зачинені, більшість слуг звільнили. Садівника в нас більше не було, і сад поступово захоплювали бур’яни. Батько сказав, що йому потрібна наша допомога, щоб утриматися на плаву, пережити цю чорну смугу. Якщо вже латина з математикою нам так не подобаються, ми могли б допомагати Ріні вдома. Учитися економії. На практиці це означало їсти на обід боби, чи засолену тріску, чи кроликів і самим лагодити свої панчохи.
Лора відмовлялася споживати кроликів. Казала, що вони надто схожі на немовлят без шкіри, і треба бути канібалом, щоб їсти їх.
Ріні вважала, що батько занадто добрий для того, щоб подбати за себе. І надто гордий. Чоловікові слід уміти визнавати свою поразку. Вона не знала, чим усе закінчиться, однак, найімовірніше, піде під три чорти.
Мені виповнилося шістнадцять. Формальна освіта, якою б вона не була, завершена. Я вешталася будинком, чекаючи — чого? Що буде з мене далі?
Ріні мала свою думку про це. Вона взялася читати журнал «Мейфейр», у якому детально описували свята світського товариства, і колонки світського життя в газетах — усі ці весілля, доброчинні бали, розкішні канікули. Вона запам’ятовувала імена видатних особистостей і назви круїзних лайнерів, хороших готелів. Заявила, що мені потрібен дебют з усім належним оздобленням: чаювання з видатними світськими матерями, прийоми й модні виїзди, танці із запрошенням гідних молодих людей. Авалон знову заповниться добре вдягненими людьми, як колись, повернуться струнні квартети й факели на газоні перед будинком. Наша родина нічим не гірша за ті, дочки яких отримують усе це, — не гірша, а то й краща. Батькові варто було зберегти гроші в банку тільки для цього. Якби тільки моя мати була жива, усе було б зроблено правильно, — заявила Ріні.
Я сумнівалася. З того, що я чула від матері, вона могла б наполягти на відправленні мене до школи, до жіночого коледжу «Алма» чи іншого поважного й похмурого закладу, щоб навчитися чогось практичного, але не менш похмурого, на зразок скоропису. Але дебют — то марнославство. У неї самої його не було.
Бабуся Аделія була іншою, до того ж дуже далекою в часі, тож її можна було ідеалізувати. Вона б узялася за мене, не пошкодувала ані грошей, ані часу. Я блукала бібліотекою, роздивлялася її портрети, які досі там висіли: портрет олією, написаний 1900 року, на якому вона з усмішкою сфінкса й у сукні кольору висушеної червоної троянди з глибоким декольте, з якого різко, наче рука з-за завіси фокусника, поставала її гола шия; чорно-білі світлини в позолочених рамках, де на жінці були великі ошатні капелюхи, чи пір’я страуса, чи вечірні сукні з тіарами та лайковими рукавичками, і вона була або сама, або в компанії давно забутих сановників. Нині бабуся посадила б мене поряд із собою й дала б мені необхідні поради: як одягатися, що говорити, як поводитися за різних обставин. Як не пошитися в дурні — а я вже бачила, що приводів для того є чимало. Попри те, як Ріні любила нишпорити сторінками світської хроніки, вона надто мало про все це знала.
Пікнік фабрики ґудзиків
Вихідні з приводу Дня праці проминули, лишивши за собою гори пластикових стаканців, пляшки та зів’ялі повітряні кульки на річкових порогах. Вересень вступає у свої права. Хоча опівдні сонце пече не менше, ранок за ранком воно сходить усе пізніше, тягне за собою туман, а прохолодними вечорами всюди скрегочуть і риплять цвіркуни. У саду оберемки диких айстр, вони виросли там недавно — крихітні білі, густіші кольору неба, глибокі фіолетові, з іржавими стеблами. Тоді, коли я, бувало, займалася садівництвом, уважала б їх бур’янами й виполола б геть усі. Тепер я таких висновків не роблю.
Нинішня погода краща для прогулянок: сонце не так сліпить, і спека менша. Туристи потроху зникають, а ті, що лишилися, принаймні гідно вдягнуті, ніяких більше гігантських шортів і роздутих сарафанів, ніяких обпалених червоних ніг.
Сьогодні я пішла до Християнського табору. Точніше, ішла, бо на півдорозі під’їхала Майра у своєму авто, запропонувала мене підвезти, і як не соромно, але я погодилася: уже захекалася й усвідомила, що йти ще надто далеко. Майра хотіла знати, куди це я зібралась і чому — певно, успадкувала від Ріні інстинкти пастуха. «Куди» я пояснила, а от щодо «чому» обмежилася тим, що хотіла згадати старі часи. Вона сказала, що це надто небезпечно, бо звідки знати, що там повзає по кущах. Узяла з мене обіцянку сидіти на лавці, на видноті, і дочекатися її, а вона вже приїде за годину й забере мене.
Я все більше почуваюся листом: там залишили, туди доставили. Але цей лист без адресата.
У Християнському таборі немає на що дивитися. Це смуга землі в акр чи два між дорогою та річкою Жог, укрита деревами та миршавим чагарником, а навесні — ще й комарами, що налітають із болота посередині. Тут полюють на здобич чаплі, іноді можна почути їхні хрипкі голоси — наче палицею провели по грубій жерстянці. Час від часу скорботно вештаються любителі птахів, наче шукають щось давно загублене.
У затінках поблискує срібло сигаретних пачок, видніються бліді здуті пухлини викинутих презервативів та квадратики паперових серветок, мереживні від дощу. Собаки й коти лишають свої претензії на територію, спраглі парочки ховаються за деревами, хоча вже не так часто, як раніше (тепер є стільки інших варіантів). Улітку під густішими кущами сплять п’яниці, а підлітки іноді приходять сюди курити й нюхати те, що вони зараз курять і нюхають. Тут знаходили недогарки свічок, обгорілі ложки, зрідка — використаний шприц. Я чула про це від Майри, вона думає, що це просто ганьба, бо знає, для чого тут свічки й ложки: це наркоатрибутика. Здається, усюди сама аморальність. Et in Arcadia ego[18].
Років десять-двадцять тому була спроба розчистити цю місцину. Поставили знак «Парк полковника Паркмена», дурний сам по собі, три примітивні столи для пікніків, пластиковий кошик для сміття й кілька туалетних кабінок, як казали, для того, щоб гостям міста було зручніше, хоча вони продовжили жлуктити своє пиво й кидати сміття там, де бачили кращий краєвид біля річки. Тоді якісь жваві стрільці скористалися знаком як мішенню, а столи й туалети забрала влада провінції (це мало якийсь стосунок до бюджетних справ), смітник же ніколи не очищали, хоча його часто грабували єноти, тож його забрали теж, і тепер місце повертається до свого звичного стану.
Християнським табором воно зветься тому, що раніше тут відбувалися релігійні зустрічі з великими наметами, схожими на циркові, і палкими, привезеними з інших міст проповідниками. У ті часи місцина була доглянутіша, а може, просто витоптаніша. Невеличкі мандрівні ярмарки ставили тут свої кіоски, прив’язували поні й віслюків для катання, тут закінчувалися паради й перетворювалися на пікніки. Це було місце для будь-яких зібрань на свіжому повітрі.
Саме тут відбувалося «Свято Дня праці від компанії “Чейз та Сини”» — такою була офіційна назва, хоча поміж людей це називалося просто пікніком фабрики ґудзиків. Святкували завжди в суботу перед офіційним святковим понеділком із його серйозною риторикою, оркестрами й саморобними прапорами. Тут були повітряні кульки й каруселі, невинні дурнуваті ігри: біг у мішку, перегони з яйцем у ложці, естафета, де члени команди передавали одне одному морквину. Співали перукарські квартети (не дуже погано); сурмачі скаутів долали номер-другий; групи дітей виконували шотландський флінг та ірландський степ на дерев’яній платформі, яка нагадувала боксерський ринг, під музику заводного грамофона. Обирали найкраще вбраного домашнього улюбленця й такий же конкурс влаштовували для малят. Їли варену кукурудзу, картопляний салат, хот-доги. Жіночі організації влаштовували розпродажі випічки на користь тієї чи тієї доброї справи, виставляючи пироги, печиво, торти, банки джему, чатні, мариновані овочі з іменними етикетками: «Овочеве асорті Роди», «Сливовий компот Перл».
То були безтурботні й гучні веселощі. На прилавках не знаходили нічого, міцнішого за лимонад, однак чоловіки проносили свої фляги й пляшечки, і, коли сутеніло, де-не-де виникали сварки або ж з-за дерев лунали гучний регіт чи крики, а за ними — плюскіт на березі ріки, куди кидали якогось чолов’ягу чи юнака, повністю вдягненого чи без штанів. Жог у тому місці був доволі мілким, тож майже ніхто там не втопився. Коли ставало зовсім темно, був феєрверк. У розквіті цих святкувань чи в тому, що мені здавалося розквітом, ще й грали скрипалі, а публіка танцювала кадриль. Однак до того року, який я згадую, до 1934-го, такі надмірні гуляння вже довелося дещо скоротити.