— То де він зараз працює? — спитала вона. — Чимось слизьким займається, зуб даю. Вигляд у нього слизький.
— А що з ним не так? — сказала я. Він мені не сподобався, але вона засуджувала його без суду.
— Краще спитай, що з ним так, — відповіла Ріні. — Ото порозвалювалися на галявині перед усіма, — говорила вона радше до мене, аніж до Лори. — Хоч спідниці попідбирали.
Ріні казала, що дівчина наодинці з чоловіком має втримувати монету між колін. Вона завжди боялася, що люди, тобто чоловіки, побачать наші ноги вище колін. Про тих, хто дозволяв таке, говорила: «Завісу піднято, то де вистава?», чи «Могла б і знак вивісити», або ж зліше «Вона сама напрошується, от дочекається», а в найгірших випадках — «От із цією точно щось станеться».
— Ми не розвалювалися, — заперечила Лора. — Ми ж і тепер цілі.
— Розвалилися, не розвалилися — ти знаєш, про що я.
— Ми нічого такого не робили, — сказала я. — Просто розмовляли.
— Усе одно, — відповіла Ріні. — Вас могли побачити.
— Наступного разу як нічого не робитимемо, сховаємося в кущах, — буркнула я.
— Хто він узагалі такий? — спитала Ріні, яка завжди пропускала повз вуха мої шпильки, бо вже нічого не могла з ними вдіяти. «Хто він» значило «хто його батьки».
— Він сирота, — відповіла Лора. — Його всиновили з притулку пресвітеріанський священик із дружиною.
Схоже, вона витягла це з Алекса Томаса за дуже короткий час, утім то був один із її талантів, якщо це можна так назвати: вона просто ставила особисті запитання, хоча нас і вчили, що це нетактовно, аж поки її співрозмовник не замовкав від сорому чи люті.
— Сирота! — вигукнула Ріні. — Та він може бути ким завгодно!
— Що не так із сиротами? — спитала я, хоч і знала, у чому тут проблема для Ріні: вони не знали своїх батьків, а тому були ненадійними, якщо й не розбещеними одразу. «У канаві народився, — так вона казала. — У канаві народився — на ґанку опинився».
— Не можна їм довіряти, — сказала вона. — Вони вгризаються всередину й межі не знають.
— Як би там не було, — мовила Лора, — я запросила його на обід.
— Ну от, тепер доведеться золоті ложки діставати, — уїдливо відповіла Ріні.
Ті, хто приносять хліби
У дальньому кутку саду, по той бік паркану, росте дика слива. Вона стара, покручена, з чорними наростами на гілках. Волтер каже, що треба її зрубати, але я заперечила що вона, по суті, не моя. Та й до того ж я її якось полюбила. Вона цвіте щовесни непрохано, недоглянуто, а в кінці літа кидає сливи в мій сад — маленькі, сині, овальні, наче припилені. Така щедрість. Цього ранку я підібрала останні падалиці, залишені для мене білками, єнотами й осами-п’яницями, жадібно з’їла, і сік їхньої побитої плоті скривавив моє підборіддя. Я того не помітила, аж поки не заїхала Майра з черговою тунцевою запіканкою. «Лишенько, — сказала вона зі своїм пташиним смішком, — з ким це ви билися?»
Я пам’ятаю той урочистий обід на День праці до найменших подробиць, бо то був єдиний раз, коли ми всі зібралися в одній кімнаті.
У Християнському таборі досі гуляли, але дивитися на це зблизька не було жодного бажання, адже таємне розпивання алкоголю вже сягнуло свого розпалу. Ми з Лорою пішли рано допомагати Ріні готувати прийом.
Це тривало вже кілька днів. Відколи Ріні дізналася про прийом, вона десь знайшла свою єдину кулінарну книгу — «Довідник кулінарної школи Бостона» Фанні Меррітт Фармер. Книжка насправді їй не належала, до неї заглядала ще бабуся Аделія, звісно ж, разом зі своїми численними кухарями, коли планувала звані обіди з дванадцяти страв. Ріні її успадкувала, хоч і не використовувала, коли куховарила щодня, — казала, що тримає все в голові. Однак зараз ішлося про вишукану їжу.
Я читала цю книжку, принаймні заглядала в неї в ті дні, коли ідеалізувала свою бабусю. (На той момент це вже минулося. Я знала, що вона б перешкоджала мені так само, як Ріні й мій батько, як це робила б мати, якби не померла. Головною метою в житті всіх літніх людей було перешкоджати мені. Вони нічим більше не займалися.)
Кулінарна книга мала просту обкладинку серйозного гірчичного кольору, і всередині теж усе було просто. Фанні Меррітт Фармер виявилася невтомно прагматичною, сухою й чіткою в скупому новоанглійському стилі. Вона припускала, що читач нічого не знає, тож звідти й вела: «Напій — то будь-яке питво. Вода — напій, який людині дала Природа. Усі напої містять велику кількість води, тож можуть бути використані для: І. Тамування спраги. ІІ. Уведення води в кровообіг. ІІІ. Регулювання температури тіла. IV. Сприяння у виведенні води. V. Живлення. VI. Стимуляції нервової системи й різноманітних органів. VII. Лікувальних справ». І так далі.
Смак і задоволення до її списків не входили, однак на першій сторінці книжки стояв цікавий епіграф Джона Раскіна:
Кулінарія — це знання Медеї та Цирцеї, Єлени та цариці Савської. Воно передбачає знання всіх трав, фруктів, бальзамів, спецій, усього цілющого й солодкого, що є в полях і гаях, і поживного в м’ясі. Воно означає ретельність і винахідливість, готовність і доречність приладдя. Воно втілює економність ваших бабусь і наукові досягнення сучасних хіміків; експерименти й жодного марнування; англійську старанність і французьку й арабську привітність; і зрештою воно означає, що ви завжди будете досконалими леді, тобто тими, хто приносять хліби.[19]
Мені було важко уявити собі Єлену Троянську у фартуху, із закоченими до ліктів рукавами, з плямами від борошна на підборідді. І з того, що я знала про Цирцею з Медеєю, готували вони хіба що чарівні зілля, щоб отруювати спадкоємців чи перетворювати чоловіків на свиней. Щодо цариці Савської сумніваюся, що вона хоч раз собі грінку підсмажила. Цікаво, звідки в містера Раскіна виникли такі уявлення про леді й кулінарію. Та все одно цей образ мусив приваблювати велику кількість жінок середнього класу часів моєї бабусі. Вони мали бути статечними, недоступними, навіть величними й водночас опановувати потаємні та потенційно летальні рецепти, а також здатними розпалювати в чоловіках найбурхливіший вогонь. І на додачу до всього — завжди досконалими леді, тими, хто приносять хліби. Роздає щедроти.
Чи хтось сприймав це серйозно? Моя бабуся сприймала. Варто лише поглянути на її портрети — на усмішку кішки, яка проковтнула канарку, на опущені повіки. Ким вона себе вважала, царицею Савською? Безсумнівно, так.
Коли ми повернулися з пікніка, Ріні вже метушилася на кухні. Єлену Троянську вона не нагадувала: попри всю попередню підготовку була схвильована й зла, спітніла, волосся вибивалося із зачіски. Сказала, що нам доведеться задовольнитися тим, що є, бо ж чого ще ми чекали — вона не вміє творити дива й шити шовкові сумочки зі свинячих вух. Ще й додатково обслуговуй нежданого гостя, ні сіло ні впало, того Алекса, як там він себе називає. Хитрий Алекс, по обличчю видно.
— Він називає себе на ім’я, — сказала Лора. — Так само, як усі інші.
— Він не такий, як усі інші, — відповіла Ріні. — Це одразу видно. Напівкровка якийсь, може, індієць чи циган. Точно не з того ж тіста, що всі ми.
Лора нічого не сказала. Докори сумління зазвичай були їй чужі, однак зараз вона, очевидно, трохи розкаювалася через те, що запросила Алекса Томаса, бо щось таке на неї найшло. Однак роззапросити його було неможливо — так вона й сказала, то була б найнахабніша неввічливість. Запрошення є запрошення, і байдуже, кого воно стосується.
Батько теж про це знав, хоча був зовсім не задоволений: Лора вистрибнула перед ним, зайняла його місце господаря, далі їй, може, захочеться запросити до його столу кожного сироту, безхатченка й нещасного, наче він добрий король Венцеслав. Такі її святенницькі ініціативи слід приборкати, у нього тут не притулок.
19
За походженням слово «lady» саксонське, його почали вживати на позначення господині дому, яка за звичаєм роздавала хліб гостям.