Келлі Фіцсиммонс спробувала його заспокоїти: Алекс не з нещасних, вона запевняє. Так, у юнака немає серйозної роботи, однак він має джерело прибутку, принаймні грошей ні в кого не позичає. Батько спитав, що ж то за джерело прибутку. Звідки Келлі таке знати? Алекс із цього приводу тримає рот на замку. «Може, він банки грабує», — саркастично й важко припустив батько. Келлі відповіла, що бути такого не може, усе одно деякі її друзі добре його знають. Батько сказав, що одне іншому не заважає: на той час митці йому вже добряче набридли. Щось забагато їх узялося за марксизм та перейнялося долею робітників, звинувачуючи його в обдиранні селян.
— Алекс цілком нормальний, просто молодий, — мовила Келлі. — Він просто складе нам компанію. Як товариш.
Вона не хотіла, щоб батько помилково подумав, що Алекс Томас може бути її хлопцем і конкурентом.
— Чим я можу допомогти? — запитала на кухні Лора.
— От тільки ще одної мухи в сиропі мені бракувало, — відмахнулася Ріні. — Не плутайся під ногами й не перекинь нічого. Айріс мені допоможе, у неї хоч руки з плечей ростуть.
Ріні вважала, що можливість їй допомогти — знак прихильності. Вона досі гнівалася на Лору й так усувала її від справ. Утім, таке покарання пройшло повз Лору. Вона просто взяла свого капелюшка й пішла гуляти.
Мені було доручено прикрасити стіл квітами й розсадити гостей. Я зрізала з клумб майорці, майже всі, що лишились о цій порі року. Щодо гостей, то Алекса Томаса я посадила біля себе, з іншого боку від нього — Келлі, а Лору — з найдальшого краю столу. Мені здалося, що так ми ізолюємо його чи принаймні хоч Лору.
У нас із Лорою не було суконь, які пасували б до святкового обіду. Утім, сукні загалом були, зі звичного темно-синього оксамиту, який ми носили, коли були менші, тільки подовжені й із чорною стрічкою на подолі, яка приховувала його обтріпаність. Колись їх прикрашали мереживні комірці, і на Лориній він досі лишився, та я зі своєї мереживо зняла — так виріз був глибшим. Сукні стали затісні, принаймні моя. Але подумати тільки — Лора теж виросла зі своєї. Вона ще не досягла того віку, коли їй було б офіційно дозволено відвідувати такі вечори, та Келлі сказала, що жорстоко буде лишити її одну в кімнаті, особливо зважаючи на те, що саме вона запросила одного з гостей. Батько сказав, що вона, певно, має рацію. І додав, що в будь-якому разі вона так витягнулася, що здається не молодшою за мене. Важко було визначити, який вік він мав на увазі. За нашими днями народження батько ніколи не стежив.
У призначений час гості зібрались у вітальні випити шері, яке подавала неодружена кузина Ріні, найнята задля такої нагоди. Нам із Лорою ані шері, ані вино за обідом пити не дозволяли. Лорі, схоже, було байдуже на таке обмеження, а от я була обурена. Ріні в цьому питанні дотримувалася батькової думки, адже взагалі була непитуща. Казала: «Губи, які пробували алкоголь, моїх ніколи не торкнуться», — і виливала недопите вино в раковину. (Утім щодо цього вона помилялася: минуло менше року з дня того обіду, і вона вийшла за Рона Гікса, який у свій час був відомим пияком. Майро, якщо ти це читаєш, завваж: поки Ріні не перетворила твого батька на опору суспільства, він був тим іще п’янюгою.)
Кузина Ріні була старшою й до болю неохайною. Вона вбралась у чорну сукню з білим фартушком, як годилося, але це доповнювали мішкуваті панчохи, бавовняні й коричневі, та й руки могли б бути чистіші. Удень вона працювала в бакалії, де, зокрема, складала картоплю в мішки, а такий бруд відмити важко.
Ріні приготувала канапки з нарізаними оливками, вареними яйцями та крихітними солоними огірочками, а ще напекла сирних кульок, які їй не дуже вдалися. Усе це виклали на одну з найкращих таць бабусі Аделії — німецька порцеляна з намальованими темно-червоними півоніями із золотими стеблами та листками ручної роботи. Таця була накрита серветкою, у центрі стояла мисочка із солоними горішками, а канапки вишкірилися зубочистками навколо неї, наче пелюстки у квітці. Кузина різко, навіть загрозливо тицьнула їх гостям, наче вдавала збройний напад.
— Виглядає не надто гігієнічно, — іронічно завважив батько, і я розчула в його тоні прихований гнів. — Краще відмовитись, аби потім не пошкодувати.
Келлі розсміялася, та Вініфред Ґріффен Прайор граційно взяла з таці сирну кульку й поклала до рота так, як це роблять жінки, які не хочуть стерти свою помаду: випинаючи губи трубочкою вперед, а тоді сказала, що це цікаво. Кузина забула про серветки, тож Вініфред залишилася з масними пальцями. Я спостерігала за нею: чи вона їх оближе, чи, може, витре об сукню, а то й об нашу канапу, та якось відвела очі й усе пропустила. Але ставлю на канапу.
Вініфред була не дружиною Річарда Ґріффена, як я припускала, а його сестрою. (Заміжня, розлучена чи вдова? Це було не дуже зрозуміло. Після «місіс» ішло її власне ім’я, що вказувало на те, що з колишнім містером Прайором, якщо він таки був колишнім, щось сталося. Його рідко згадували, ніколи не бачили, казали, що він має чимало грошей і «подорожує». Пізніше, коли ми з Вініфред більше не розмовляли, я вигадувала сама для себе різні історії про цього містера Прайора: вона зробила з нього опудало й тримає, обкладене нафталіном, у коробці або ж вони з водієм замурували його в підвалі, щоб улаштовувати хтиві оргії. Може, про оргії я не так уже й помилилася, хоч і мушу сказати, що всі вчинки Вініфред у цій сфері завжди ретельно приховувалися. Вона замітала сліди — гадаю, це теж своєрідна чеснота.)
Того вечора Вініфред була вбрана в чорну сукню, просту за кроєм, але ненажерливо елегантну, оздоблену трьома нитками перлів. Кульчики були у формі крихітних грон винограду, також із перлів, із золотими листочками й стеблами. На противагу їй, Келлі Фіцсиммонс одяглася підкреслено просто. Вона вже кілька років як відмовилася від шифону кольорів шафрану чи фуксії, від сміливого стилю російських емігрантів, навіть від мундштука. Тепер удень вона носила широкі штани й светри з гострим вирізом, рукави сорочок закочувала до ліктів, а ще коротко підстригла волосся та скоротила ім’я до Кел.
Пам’ятники мертвим солдатам вона покинула: на них більше не було попиту. Тепер робила барельєфи з робітниками й фермерами, рибалками в штормівках, індіанськими траперами, матерями у фартухах, які тримали малят на стегні й дивилися на сонце, прикривши очі долонею. Дозволити собі такі скульптури могли хіба банки та страхові компанії, щоб показати, що йдуть у ногу з часом. Келлі казала, що їй бентежно працювати на таких вульгарних капіталістів, але головне — ідея, а так принаймні ті, хто йтиме вулицею повз ці банки, зможуть побачити барельєфи безкоштовно. Це мистецтво для народу — так вона казала.
Спочатку скульпторка думала, що батько зможе їй допомогти, дістати більше банкових замовлень. Та він сухо сказав, що з банками більше якось не товаришує.
Того вечора Келлі вдягнула сукню з джерсі кольору ганчірки для пилу — вона сказала, що колір називається taupe, у перекладі з французької — кріт. На іншій жінці ця сукня нагадувала б неохайний мішок із рукавами та поясом, але на ній то була просто вершина — не моди чи шику, бо саме це вбрання натякало на те, що такі речі уваги не варті, а чогось невловимо гострого, наче кухонне приладдя (як-от ніж для льоду) за мить до вбивства. Ця сукня скидалася на кулак, піднесений серед мовчазного натовпу.
На батькові був смокінг, який не знав праски; на Річардові Ґріффені — теж смокінг, але бездоганно випрасуваний. Алекс Томас був одягнений у коричневий піджак і сірі фланелеві штани, надто теплі для цієї погоди, а ще мав краватку — червоні цятки на синьому тлі. Сорочка біла, із занадто просторим коміром. Видавалося, що цей одяг він у когось позичив. Зрештою, чоловік не очікував запрошення на такий обід.
— Який чарівний дім, — з належною усмішкою мовила Вініфред Ґріффен Прайор, коли ми увійшли до їдальні. — Він так… так добре зберігся! Вітражні вікна просто вражають… такий fin de siécle[20]! Тут, певно, живеш, як у музеї!