Вона мала на увазі, що дім старомодний. Я почувалася приниженою: мене ці вікна завжди влаштовували. Але я розуміла, що думка Вініфред — усе одно що думка зовнішнього світу, того, який знався на таких речах і виносив відповідний вирок, того світу, до якого я так відчайдушно прагнула увійти. Тепер я розуміла, наскільки ж я до нього не пасую. Яка я провінційна, яка груба.
— Це чудовий приклад мистецтва свого періоду, — зазначив Річард. — І панелі просто чудової якості.
Попри цей педантичний поблажливий тон, я відчула до нього вдячність. Тоді мені не спало на думку, що він проводить інвентаризацію. Близький занепад він упізнавав із першого погляду, знав, що все це виставляється на аукціон чи принаймні скоро буде виставлено.
— Під музеєм ви маєте на увазі пил? — спитав Алекс Томас. — Чи, може, застарілість?
Батько насупився. Вініфред, до її честі, зашарілася.
— Не треба чіплятися до слабших за себе, — сказала Келлі потішеним тоном.
— Чому? — спитав Алекс. — Усі так роблять.
Ріні вписала до меню цілий бенкет — такий бенкет, який ми в ті часи могли собі дозволити. Однак вона спробувала стрибнути вище голови. Фальшивий раковий суп, окунь á la Прованс, курча á la Провіденс — страви змінювали одна одну, і цієї процесії неможливо було уникнути, як припливної хвилі або ж злої долі. Суп відгонив жерстю, курча — борошном, до того ж із ним обійшлися надто грубо — воно зсохлося й стало жорстким. Видовище не зовсім благопристойне: стільки людей зібралися разом у кімнаті й жують із такою ретельністю й запалом. То було жування — не обідання.
Вініфред Прайор рухала їжу по своїй тарілці так, наче грала в доміно. Я відчула напад люті до неї й вирішила з’їсти геть усе, навіть кістки. Я Ріні не підведу. Мені подумалося, що раніше не вийшло б так зненацька заскочити її, виставити на осуд, а заразом і нас. Раніше вони запросили б експертів.
Алекс Томас поряд зі мною теж виконував свій обов’язок: пиляв так, наче від цього залежало його життя, курча аж рипіло під його ножем. (Не те щоб Ріні була йому вдячна за старанність. Вона стежила за тим, хто що їв, — це точно. І прокоментувала: «Тому Алексу Як-там-його апетиту не бракує. Наче його голодним у підвалі тримали».)
Розмова за таких умов була уривчаста. Та після сиру (чедер надто молодий і пружний, вершковий сир надто старий, а bleu[21] — надто витриманий) на нас чекала перерва, можна було зупинитись і роздивитися навколо.
Батько спрямував погляд свого єдиного синього ока на Алекса Томаса.
— Юначе, — мовив він тоном, який, певно, вважав дружнім, — то що вас привело до нашого прекрасного міста?
Він говорив, наче батько родини з нудної вікторіанської п’єси. Я опустила очі.
— Я приїхав до друзів, сер, — увічливо відповів Алекс.
(Згодом Ріні висловиться щодо його ввічливості. У сиріт завжди хороші манери, які їм втовкмачують у сиротинці. Тільки сирота може бути таким упевненим у собі, але ця впевненість приховує мстиву натуру — глибоко в душі він з усіх збиткується. Що ж, звісно, він буде мстивим, зважаючи на те, як усі від нього відмовляються. Більшість анархістів і викрадачів були сиротами).
— Дочка сказала мені, що ви готуєтеся прийняти сан, — сказав батько.
(Ані я, ані Лора нічого про це не говорили — то, певно, Ріні, яка, звісно ж, підступно трохи все перекрутила).
— Готувався, сер, — відповів Алекс. — Але покинув цю ідею. Наші шляхи розійшлися.
— І що тепер? — спитав батько, звиклий до конкретних відповідей.
— Тепер живу власним розумом, — мовив Алекс і посміхнувся, наче применшуючи власну гідність.
— Вам мусить бути важко, — пробуркотів Річард, Вініфред засміялася. Я була здивована, не думала, що він схильний до таких дотепів.
— Він, певно, хоче сказати, що пише для газети, — сказала вона. — Шпигуни серед нас!
Алекс знову посміхнувся й промовчав. Батько насупився. Газетних репортерів він уважав паразитами. Вони не просто брехали — вони полювали на чужі нещастя; трупні мухи — ось як він їх називав. Елвуд Мюррей був для нього винятком, адже батько знав його родину, і найгіршим, що він міг сказати про Елвуда, було торговець нісенітницями.
Після цього розмова перейшла на поточний стан справ у політиці й економіці, як це в ті часи зазвичай траплялось. Батько вважав, що стає все гірше й гірше; Річард — що зміни чекають за рогом. Вініфред сказала, що їй важко дійти якогось певного висновку, але вона, безсумнівно, сподівається, що пробка втримається.
— У чому пробка? — спитала Лора, яка досі не зронила ані слова. Наче стілець заговорив.
— У можливості громадських заворушень, — з докором відповів батько. Це значило, що краще їй і надалі мовчати.
Алекс сказав, що це сумнівно. Він щойно повернувся з таборів.
— Табори? — спантеличено перепитав батько. — Які табори?
— Для безробітних, сер. Трудові табори Беннета. Десять годин роботи на день, і вибирати нема з чого. Хлопцям це не надто подобається; я б сказав, що вони стають неспокійні.
— Жебракам не слід перебирати, — сказав Річард. — Це краще, ніж їздити країною в пошуках роботи. Їх годують тричі на день, а це вже більше, ніж отримує робітник із родиною, і мені казали, що їжа доволі непогана. Вони мали б бути вдячними, але від людей такого ґатунку не дочекаєшся.
— Це не якийсь особливий ґатунок людей, — завважив Алекс.
— Господи, у нас тут диванний лівак, — мовив Річард. Алекс опустив очі у свою тарілку.
— Якщо він такий, то і я теж, — сказала Келлі. — Та хіба ж потрібно бути ліваком, щоб розуміти…
— І що ви там робили? — перебив її батько.
(Останнім часом вони з Келлі чимало сварилися. Вона хотіла, щоб він підтримав рух профспілок. Батько казав, що жінка прагне, щоб два плюс два давало п’ять).
І саме цієї миті принесли bombe glacée[22]. У нас тоді вже був електричний холодильник, ми купили його перед біржовим крахом, і Ріні, хоч і ставилася до його морозильника з підозрою, чудово скористалася ним для того обіду. Морозиво мало форму футбольного м’яча, було яскраво-зелене, тверде, наче камінь, і відволікло нас на деякий час.
Коли нам подали каву, у Християнському таборі почався феєрверк. Ми вийшли до пірса подивитися на нього. Це було дуже красиво, бо перед нами був не лише феєрверк, а й його відображення в річці Жог. Червоні, жовті, сині фонтани злітали в повітря — вибухи зірок, хризантем, верби зі світла.
— Китайці винайшли порох, — мовив Алекс, — але ніколи не використовували його для зброї. Тільки для феєрверків. Хоча не скажу, що це дуже приємно. Надто вже схоже на важку артилерію.
— А ви пацифіст? — спитала я. Алекс цілком міг ним бути. Якби він погодився, я б із ним посперечалася, бо хотіла привернути його увагу. Та чоловік говорив переважно з Лорою.
— Не пацифіст, — відповів він. — Але мої батьки загинули на війні. Чи я припускаю, що вони загинули.
«Далі буде історія про сироту», — подумала я. Після всіх розповідей Ріні я сподівалася, що це буде цікаво.
— Ви не знаєте точно? — спитала Лора.
— Ні, — сказав Алекс. — Мені розповідали, що мене знайшли на купі обгорілого каміння серед решток згорілого будинку. Усі інші були мертві. Вочевидь, я ховався десь під ванною чи казаном — під чимось металевим.
— Де це було? Хто вас знайшов? — прошепотіла Лора.
— Точно невідомо, — відповів він. — Ніхто не знає. То було не у Франції чи в Німеччині. Десь східніше, в одній із тих маленьких країн. Мене, певно, передавали з рук у руки, а тоді я втрапив до Червоного Хреста.