Лора розповіла мені, чим наодинці займається з Елвудом Мюрреєм; Ріні вона теж зізналася. Я чекала на протест, на бунт, думала, Ріні заявить, що Лора так принижує себе, компрометує, поводиться зухвало. Хтозна, що може відбуватися в тій темній кімнаті, де є юна дівчина, чоловік, і немає світла? Однак Ріні вирішила, що все зовсім не так, як було б, якби Елвуд платив Лорі за роботу на себе. Він радше навчав її, а це було зовсім інше. Це ставило його на один щабель із найманою допомогою. Щодо того, що Лора лишається з ним у темній кімнаті — ніхто нічого такого й не подумає, бо ж Елвуд — голубок, усі знають. Підозрюю, у глибині душі Ріні відчувала полегшення, бо Лора виявила зацікавленість іще до чогось, окрім Бога.
Так, Лора, безперечно, була зацікавлена, але, як звичайно, перейшла всі межі. Вона вкрала Елвудові матеріали для розфарбовування й притягла їх додому. Я випадково про це дізналася: перебирала книжки в бібліотеці й помітила фотографії дідуся Бенджаміна з різними прем’єр-міністрами. Обличчя сера Джона Сперроу Томпсона тепер стало ніжно бузковим, сера Маккензі Бавелла — жовчно-зеленим, сера Чарлза Таппера — блідо-помаранчевим. Борода й вуса дідуся Бенджаміна набули світло-малинового відтінку.
Того ж вечора я спіймала сестру на гарячому. На її туалетному столику були розкладені тюбики й крихітні пензлики й лежав наш офіційний портрет — оксамитові сукні й черевички з ремінцем. Лора дістала світлину з рамки й розфарбовувала мене блакитним.
— Лоро, заради Бога, що ти робиш? Навіщо розмалювала фотографії? Ті, у бібліотеці? Батько просто оскаженіє.
— Я тренувалася, — відповіла Лора. — Тих чоловіків треба було оживити. Гадаю, тепер вони мають кращий вигляд.
— Вони дивно виглядають, — сказала я. — І дуже хворобливо. Не буває людей із зеленими обличчями! І бузковими теж.
Лора лишалася незворушна.
— То кольори їхніх душ, — мовила вона. — Вони мали б бути саме таких кольорів.
— У тебе будуть неприємності! Вони знатимуть, хто це зробив.
— Ніхто на них ніколи не дивиться. Усім байдуже.
— Що ж, тільки бабусю Аделію не чіпай, — сказала я. — І мертвих дядьків! Бо батько тебе просто закопає!
— Я хотіла зробити їх золотими, щоб показати їхню славу, — відповіла Лора. — Але золотої фарби немає. Я про дядьків, не про бабусю. Її я б зробила сталево-сірою.
— Не смій! Батько не вірить у славу. А тобі краще б повернути всі ці фарби, доки тебе не звинуватили в крадіжці.
— Я зовсім трошки використала, — сказала вона. — І все одно принесла Елвуду банку джему. Це чесний обмін.
— Джему Ріні, я гадаю. З льоху. Ти її взагалі питала? Вона рахує ті свої банки. — Я взяла наше фото. — А я чому блакитна?
— Бо ти спиш, — відповіла Лора.
Крала вона не тільки фарби. Одним із Лориних обов’язків була систематизація. Елвуд любив, щоб у його кабінеті все лежало на своїх місцях, у темній кімнаті також. Негативи він зберігав у пергамінових конвертах і складав у хронологічному порядку, так що Лорі було легко знайти негатив того знімка з пікніка. Коли Елвуд одного дня лишив її господарювати й пішов у справах, вона зробила з нього два чорно-білі знімки. Нікому про це не сказала, навіть мені — я дізналася пізніше. Тоді поклала негатив у свою сумочку й забрала додому. Для Лори це не було крадіжкою: Елвуд першим украв у нас цю картинку, не спитавши дозволу зняти її, і вона всього лиш забрала те, що й так йому не належало.
Здійснивши задумане, Лора припинила навідуватися до кабінету Елвуда Мюррея. Не пояснивши й не попередивши. Мені здавалося, що це дуже грубо; так воно й було, бо Елвуд почувався знехтуваним. Він намагався дізнатись у Ріні, чи Лора не захворіла, але Ріні казала лиш, що вона, певно, передумала щодо фотографії. У цієї дівчини повно ідей, завжди якісь віжки під хвостом, тепер, мабуть, з’явилося щось нове.
Це Елвуда зацікавило. Він почав наглядати за Лорою, виходячи за межі власної допитливості. Я б не назвала це шпигунством — за кущами чоловік не ховався, просто помічав її частіше. (Він іще не дізнався про викрадений негатив. Фотографові й на думку не спадало, що Лора може мати якийсь прихований мотив у спілкуванні з ним. У неї був такий прямий погляд, такі великі чесні очі, таке чисте високе чоло — як підозрювати таку в лукавості?)
Спочатку Елвуд нічого такого не знайшов. За Лорою можна було спостерігати, коли вона йшла головною вулицею до церкви недільного ранку викладати п’ятилітнім у недільній школі. Три інші ранки на тиждень вона допомагала на об’єднаній церковній кухні біля вокзалу — там роздавали миски капустяного супу голодним брудним чоловікам і хлопцям, які шукали роботу. Так, гідна справа, але не всі в місті її схвалювали. Були ті, хто вважав цих чоловіків бунтівниками й змовниками чи — ще гірше — комуністами. Інші вважали, що їжу не можна роздавати безкоштовно, бо ж вони самі мусять гарувати за кожну тарілку. Лунали вигуки: «Роботу знайди!» (Обрáзи аж ніяк не лишались односторонніми, хоч ті, що чулися від мандрівників, були значно тихіші. Звісно ж, вони зневажали Лору й інших церковних добродіїв. Звісно ж, вони знаходили спосіб висловити свої почуття. Жарт, зауваження, поштовх, косий погляд. Ніщо не обтяжує більше, ніж нав’язана вдячність.)
Місцева поліція була поруч, щоб переконатися, що цим чоловікам не спаде на думку залишитись у Порт-Тікондерозі. Нехай плетуться собі деінде, хай рухаються. Але застрибувати в товарні потяги просто на станції не дозволялося, залізничники такого не толерували. Траплялися бійки, кулачні бої і, як про це писав Елвуд Мюррей, активно використовувалися поліцейські кийки.
Люди тягнулися далі, уздовж колій, сподіваючись зрештою застрибнути у вагон, але там це було значно важче, бо потяг набирав швидкість. Бували нещасні випадки, навіть один летальний — хлопець, не старший шістнадцяти, упав під колеса, які практично розрізали його навпіл. (Після того Лора на три дні закрилась у себе в кімнаті, відмовляючись від їжі: вона подавала цьому хлопчакові миску супу.) Елвуд Мюррей написав редакційну статтю, у якій зазначив, що це дуже сумна подія, однак залізниця не винна, і вже точно не винне місто: якщо ти йдеш на такий нерозумний ризик, чого ще чекати?
Лора випрошувала в Ріні кістки для церковного супу. Остання казала, що вона ті кістки не робить і на деревах вони не ростуть. Вони потрібні їй самій — для Авалону, для нас. Питала, чи ж Лора не розуміє, що в ці скрутні часи батькові кожна копійка дорога. Але встояти перед Лорою не могла, і зрештою дівчина отримувала одну, чи дві, чи навіть три кістки. Сестра не могла торкатися кісток чи навіть їх бачити, була дуже в цьому перебірлива, тож Ріні їх запаковувала.
— Тримай. Ті волоцюги нас об’їдять і з дому виженуть, — зітхала вона. — Я ще цибулину туди поклала.
Вона думала, що Лорі не варто працювати на тій кухні — надто це тяжко для такої юної дівчини.
— Називати їх волоцюгами неправильно, — заперечувала сестра. — Усі від них відвертаються. Вони просто хочуть мати роботу. Це все, що їм потрібно.
— Авжеж, — скептичним і дратівливим тоном відповідала Ріні. А мені наодинці казала: — Вона точнісінько така ж, як її мати.
Я не ходила з Лорою до їдальні. Вона мене не просила, та й усе одно я не мала б часу: батько вбив собі в голову, що я мушу вивчити, як працює ґудзиковий бізнес від «А» до «Я», що це мій обов’язок. Faute de mieux[23] я мала стати сином у «Чейз та Сини», і якщо вже колись заправлятиму тут усім, спочатку треба забруднити руки.
Я знала, що ділового таланту не маю, однак була надто перелякана, аби заперечувати. Щоранку супроводжувала батька на фабрику, щоб побачити (за його словами), як усе працює в реальному світі. Якби я була хлопчиком, то почала б працювати на конвеєрі, як в армії: офіцер не може вимагати від підлеглих того, на що не спроможний сам. А так батько поставив мене на інвентаризацію й бухгалтерію: надходження сировини, вихід готового продукту.