А Лора? Лора пронесла б сюди свої кольорові олівці, тюбики з пігментом. Обов’язково щось розлила б, щось зламала, зіпсувала принаймні якусь дрібницю. Вона лишила б свій слід.
На телефон у передпокої спиралася записка від Вініфред: «Привіт, малі! Вітаю вдома! Спальню вони закінчили першою! Сподіваюся, вам сподобається: вона просто шик! Фредді».
— Я не знала, що цим займається Вініфред, — сказала я.
— Ми хотіли зробити тобі сюрприз, — відповів Річард. — Щоб ти не переймалася дрібницями.
Не вперше. Я почувалася дитиною, на яку не зважають власні батьки. Сердечні, жорсткі батьки, по вуха в змовах, упевнені в правильності свого вибору у всьому. Я вже могла сказати, що на день народження Річард ніколи не подарує мені того, чого я хотіла б.
Він запропонував мені піти нагору й освіжитися. Певно, я виглядала так, наче потребую цього. І, звісно ж, почувалася липкою й зів’ялою. («То роса на троянді», — коментар Річарда.) Капелюх мій перетворився на катастрофу, я кинула його на столик у ванній. Умила обличчя водою, підсушила одним із білих рушників із монограмою, які для нас підготувала Вініфред. Вікна спальні виходили на садок, у якому нічого не змінили. Я скинула взуття й упала на безкінечне кремове ліжко. На ліжку був балдахін, муслінові драпірування нагадували про сафарі. То це тут мені належить усміхатися й терпіти — не я стелила цю постіль, але лежати на ній мені. І відсьогодні я дивитимуся крізь мусліновий туман саме в цю стелю, поки нижче горла відбуватимуться мирські справи.
Білий телефон біля ліжка задзвонив. Я взяла слухавку. То була Лора. Вона плакала.
— Де ти була? — схлипувала вона. — Чому не поверталася?
— Ти про що? — перепитала я. — Ми й мусили повернутися нині! Заспокойся, я тебе погано чую.
— Ти не відповідала! — ридала вона.
— Та про що ти взагалі говориш?
— Батько помер! Він помер, помер! Ми п’ять телеграм надіслали! Їх Ріні надсилала!
— Зачекай. Не поспішай. Коли це сталося?
— Через тиждень після того, як ви поїхали. Ми намагалися телефонувати у всі готелі. Вони сказали, що передадуть тобі, вони обіцяли! Хіба не сказали?
— Я приїду завтра, — сказала я. — Я не знала. Ніхто нічого мені не казав. Я не отримувала телеграм. Жодної.
Я не могла зрозуміти. Що сталося, що пішло не так, чому батько помер, чому мені не сказали? Я опинилася на підлозі, на килимі кольору сірої кістки, зіщулившись над телефоном, скрутившись навколо нього так, наче він був чимось украй цінним і крихким. Усе думала про свої листівки з Європи, які приносили до Авалону такі радісні банальні слова. Певно, вони досі лежали на столику в передпокої. Сподіваюся, ти нині здоровий.
— Але ж у газетах писали, — мовила Лора.
— Не там, де я була, — відповіла я. — Не в тих газетах.
Я не додала, що газет усе одно не читала. Була надто вже приголомшена.
То Річард завжди забирав телеграми: і на кораблі, і в усіх наших готелях. Я так і бачила, як він відкриває конверти вправними пальцями, читає, згортає телеграми, відкладає їх. Я не могла звинуватити його в брехні, бо ж він ніколи нічого про телеграми не говорив, але це було все одно що брехня. Чи не так?
Він, певно, говорив у готелях, щоб телефонні дзвінки не пропускали. Не до мене, поки я була там. Він тримав мене в темряві незнання навмисно.
Я подумала, що мене зараз знудить, але ні. Тоді трохи зачекала й зійшла вниз. Ріні завжди казала: «Тільки втратиш контроль над собою — і програєш». Річард сидів на задній веранді зі склянкою джин-тоніку. Він уже двічі повторив, що це дуже дбайливо з боку Вініфред — лишити нам цілий запас джину. Ще один напій стояв готовий, чекав на мене на низькому столику із залізного мережива зі скляною стільницею. Я взяла його. Лід стукався об кришталь. Саме так мусив звучати мій голос.
— Господи, — мовив Річард, глянувши на мене. — Я думав, ти пішла освіжитися. Що в тебе з очима?
Певно, вони були червоні.
— Батько помер, — відповіла я. — Надіслали п’ять телеграм. Ти мені не сказав.
— Mea culpa[24], — сказав Річард. — Знаю, треба було, але я не хотів, щоб ти переживала, люба. Нічого вже не можна було зробити, і ми ніяк не могли повернутися вчасно до похорону, та я й не хотів, щоб твоя подорож була зіпсована. Гадаю, це трохи й егоїзм: я прагнув, щоб ти вся була моя, хоч би й ненадовго. Тепер сідай, утішся, випий і пробач мені. Ми все владнаємо зранку.
Від спеки паморочилось у голові; трава була сліпучо-зеленою там, де на неї падало сонце. Тіні під деревами були густі, як смола. Річардів голос долинав до мене короткими вибухами, наче код Морзе. Я чула тільки окремі слова.
Переживала. Вчасно. Зіпсована. Егоїзм. Пробач мені.
Що я могла на це сказати?
Жовтуватий капелюх
Різдво прийшло й пішло. Я намагалася не зважати на нього. Утім не помітити Майру було неможливо. Вона подарувала мені невеличкий сливовий пудинг, який сама зварила з патоки та якоїсь замазки й прикрасила половинками гумових, просочених лікером вишень, що нагадували наліпки на сосках старомодних стриптизерок. А ще — розмальовану пласку дерев’яну кішку з ореолом і янгольськими крилами. Сказала, що ці кішки страшенно популярні в «Пряниковій хатинці» і, на її думку, дуже гарненькі, одна в неї залишилася, з тріщинкою, такою тоненькою, що її й не видно, а вона ж матиме такий чудовий вигляд над моєю плитою.
Я сказала їй, що виходить цікаво. Янгол нагорі, до того ж хижий — давно слід із цим розібратися! Пічка внизу, як у всіх надійних джерелах. А ми всі поміж них, застрягли в цій Серединній землі, на рівні пательні. Бідолашна Майра була спантеличена, її завжди бентежили теологічні розмови. Вона любить, коли Бог простий — простий і сирий, як редиска.
Зима, на яку ми чекали, прийшла в новорічну ніч: лютий мороз, а наступного дня — сильний снігопад. Сніг крутився за вікном, відро за відром, наче Бог сипав згори пральний порошок у кінці дитячого свята. Я ввімкнула канал погоди й отримала повну панораму: перекриті дороги, засипані автомобілі, обірвані електричні дроти, зупинка торгівлі, робітники в незграбному великому вбранні вештаються всюди, наче завеликі діти на прогулянці. Говорячи про те, що вони ухильно називали «буденною ситуацією», молоді ведучі дотримувалися нахабного оптимізму, як завжди під час катастрофи. Була в них ця безмежна безтурботність трубадурів, чи циган з ярмарку, чи страхових агентів, чи гуру фондової біржі — роблять свої перебільшені прогнози, розуміючи, що ніщо з усього цього не справдиться.
Телефонувала Майра, питала, чи в мене все гаразд. Сказала, що Волтер прийде, щойно припиниться снігопад, і відкопає мене.
— Не знущайся, Майро, — сказала я. — Я цілком спроможна сама відкопатися.
(Брехня: я не збиралася й пальцем поворухнути. У мене були чималі запаси арахісового масла — можна було перечекати негоду на ньому. Але мені хотілося компанії, а мої погрози зазвичай прискорювали прибуття Волтера.)
— Навіть не торкайтеся тієї лопати! — відповіла Майра. — Сотні старих… людей вашого віку щороку помирають від серцевого нападу, коли розкопують снігові завали! А як вимкнуть світло, обережніше зі свічками!
— Я не в маразмі, — огризнулася я. — Якщо й спалю будинок, то хіба навмисне.
Волтер з’явився, попрацював лопатою. Приніс паперовий пакет із пундиками. Ми їли їх на кухні за столом, я — обережно, Волтер — майже цілими, але розважливо. Він із тих чоловіків, для яких жування — форма роздумів.