Річард запитав, чи знає власник кіоску, що переховує неповнолітню втікачку? «Боже збав!» — перелякано сказав чоловік. Лора його обдурила, сказала, що їй дев’ятнадцять. Утім вона була працьовита, підтримувала чистоту в забігайлівці, допомагала з вафлями, як було багато людей. Де вона спала? Чоловік завагався. Хтось тут пускав її на ніч, але не він. І нічого такого взагалі не було, принаймні наскільки йому відомо. Вона хороша дівчина, він щасливо одружений чоловік, на відміну від деяких. Він просто пожалів її, подумав, що в неї проблеми. Є в нього слабкість до таких малих. Насправді це саме він телефонував, і не лише заради винагороди — просто подумав, що їй буде краще повернутися до рідних, правда ж?
Тут він вичікувально подивився на Річарда. Гроші перейшли з одних рук до інших, хоча мені було зрозуміло, що грошей менше, ніж чоловік очікував. Тоді покликали Лору. Вона не протестувала. Тільки глянула на нас — і відмовилася від цієї ідеї. Сказала вафельникові: «Дякую за все». Так і не зрозуміла, що це він її здав.
Ми з Річардом узяли Лору під руки й повели через «Саннісайд». Я почувалася зрадницею. Річард посадив її в машину між нами. Я заспокійливо обійняла сестру за плечі. Була на неї зла, та знала, що маю втішити. Від неї пахнуло ваніллю, гарячим солодким сиропом і немитим волоссям.
Коли ми доїхали додому, Річард покликав місіс Мерґатройд і сказав принести Лорі склянку холодного чаю. Утім вона його не випила, тільки сиділа посередині канапи, склавши коліна, жорстка, з кам’яним обличчям, сланцевими очима.
Річард спитав, чи вона розуміє, як ми тривожились і непокоїлись. Ні. Їй було байдуже? Жодної відповіді. Він дуже сподівається, що вона більше нічого такого не втне. Жодної відповіді. Він тепер, так би мовити, in loco parentis[25], відповідальний за неї й має намір виконувати свої обов’язки, чого б це йому не коштувало. А оскільки стосунків з одного боку не буває, він очікує, що Лора зрозуміє: вона теж має обов’язки перед ним, тобто, додав він, перед нами; її обов’язки: добре поводитись і робити те, що скажуть, без суперечок. Вона це зрозуміла?
— Так, — відповіла Лора. — Я зрозуміла, про що ти.
— Я дуже сподіваюся, — мовив Річард. — Дуже на це сподіваюся, юна леді.
Ця «юна леді» змусила мене нервуватися. То звучало як докір, наче бути юною та ще й леді було неправильно. Якщо так, то цей докір і мене стосувався.
— Що ти їла? — спитала я, щоб змінити тему.
— Яблука в карамелі, — сказала Лора. — Бублики з «Бубликів Дауніфлейк», на другий день вони були дешевші. Люди були до мене дуже добрі. Сосиски.
— Лишенько, — мовила я, благально легенько всміхаючись до Річарда.
— Інші люди це їдять, — сказала вона. — У справжньому житті.
Мені стало зрозуміло, чим її привабив «Саннісайд». «Інші люди» — ті, які завжди були та й надалі будуть іншими, там, де це стосується Лори. Вона прагнула їм служити, цим іншим людям. Прагнула до певної міри приєднатися до них. Але це було неможливо. Це було повторення історії про кухню із супом у Порт-Тікондерозі.
— Лоро, чому ти так вчинила? — спитала я, щойно ми лишилися наодинці. («Як ти це зробила?» мало просту відповідь: зійшла з потяга в Лондоні й обміняла квиток на потяг, що йшов пізніше. Принаймні не поїхала до якогось іншого міста: так ми могли ніколи її не знайти.)
— Річард убив батька, — відповіла вона. — Я не можу жити в його домі. Це неправильно.
— Це не дуже чесно, — мовила я. — Батько помер через невдалий збіг обставин.
Мені було соромно за ці свої слова: вони звучали як Річардові.
— Може, і не чесно, але це правда. Це правда в глибині. Та й усе одно я хотіла мати роботу.
— Чому?
— Показати, на що ми… на що я здатна. Що мені, що нам не обов’язково…
Лора відвернулася, вгризлась у свій палець.
— Не обов’язково що?
— Ти розумієш. Усе це.
Вона махнула рукою на туалетний столик з оборками, на квітчасті фіранки в тон.
— Я спочатку пішла до черниць. У монастир Зорі Морів.
О Господи, тільки не черниці знову. Я думала, що ми з ними покінчили.
— І що вони сказали? — спитала я м’яким незацікавленим голосом.
— То було марно, — сказала Лора. — Вони були дуже добрі, але відмовили мені. Не тільки тому, що я не католичка. Вони сказали, що це не моє покликання, що я просто уникаю своїх обов’язків. Сказали, що як я хочу служити Богу, то маю робити це в тому житті, до якого він мене закликав. — Вона помовчала. — Але в якому житті? У мене немає життя!
Тоді Лора заплакала, а я пригорнула її до себе тим заяложеним жестом ще з її дитинства. «Годі завивати». Якби в мене була грудка коричневого цукру, я б дала їй, але наша епоха коричневого цукру тоді вже давно минула. Цукор не допоміг би.
— Як нам звідси вибратися? — ридала вона. — Доки не стало пізно?
Принаймні їй вистачало глузду для того, щоб злякатися більше, ніж мені. Та я подумала, що це просто підліткова мелодрама.
— Для чого пізно? — ніжно запитала я. Тут потрібно було лише глибоко вдихнути; глибоке дихання, спокій, переоцінка. Немає причин панікувати.
Я думала, що можу впоратися з Річардом, із Вініфред. Що зможу жити, як миша в замку тигрів, пробираючись у стінах подалі від очей, будучи тихою, опустивши голову. Ні, я надто себе переоцінила. Я не бачила небезпеки. Навіть не знала, що вони тигри. Ще гірше: не знала, що сама можу стати тигрицею. Не знала, що Лора може за певних обставин. Тут кожен зміг би.
— Думаймо про хороше, — сказала я Лорі щонайбільш заспокійливим тоном і поплескала її по спині. — Я принесу тобі теплого молока, а тоді ти гарненько довго поспиш. Завтра тобі буде краще.
Але Лора все плакала й плакала, і її неможливо було заспокоїти.
Ксанаду
Минулої ночі мені наснилося, що я вбралась у свій костюм із балу Ксанаду. Я мала бути абіссінською дівою з цимбалами. Убрання було із зеленого атласу: маленьке болеро, оздоблене золотими блискітками, воно мало неабияке декольте й відкривало верхню частину живота; зелені атласні шорти, прозорі панталони на них. Чимало фальшивих золотих монет у намистах та на чолі. Маленький хвацький тюрбан із застібкою у вигляді півмісяця. Серпанок на обличчі, який лишав очі й чоло відкритими. Викривлене циркове уявлення про Схід.
Я думала, що маю доволі привабливий вигляд у всьому цьому, аж поки не зрозуміла, поглянувши на обвислий живіт, на кісточки із синіми венами, на зів’ялі руки, що я не того віку, як була тоді, а такого, як тепер.
Утім я й була не на тому балу. Я була сама — чи так принаймні здавалося — у розваленій скляній оранжереї Авалону. Тут і там розкидані порожні горщики; інші, не порожні, повні землі й сухих рослин. Один із камінних сфінксів лежав на підлозі, перевернутий на бік, скалічений перманентним маркером: імена, ініціали, грубі малюнки. У скляному даху зяяла діра. Смерділо котами.
Будинок за моєю спиною стояв темний, покинутий, усі пішли з нього. Залишили тільки мене в цьому сміхотворному химерному вбранні. Була ніч, місяць нагадував ніготь. У його світлі я бачила, що одна рослина таки вижила — блискучий кущ з єдиною білою квіткою. Я промовила: «Лора». Звідкись із тіні пролунав чоловічий сміх.
Не дуже схоже на жахіття, скажете ви. То спробуйте самі. Я прокинулася в розпачі.
Чому мозок робить такі речі? Іде проти нас, роздирає, запускає свої пазури. Кажуть, якщо сильно зголоднієш, починаєш їсти власне серце. Може, це щось подібне.
Маячня. Це все хімія. Мені треба щось робити з цими снами. Має бути якась пігулка.
Сьогодні випало ще снігу. Пальці починають боліти вже від того, що я просто визираю з вікна. Я пишу, сидячи за столом на кухні, повільно, наче гравіюю слова. Ручка важка, нею ледь рухаєш, наче шкребеш нігтями бетон.