Лора була надто юна для цього балу. Вініфред планувала влаштувати їй дебют — ритуал переходу, якого ще не сталося, а до того їй не можна було з’являтися на таких прийомах. Однак вона вельми зацікавилася підготуванням. Я відчула полегшення через те, що сестра знову чимось цікавиться. Точно не шкільними справами: оцінки були жахливі.
Завважу: цікавість у Лори викликали не справи, а поезія. Я вже знала її завдяки заняттям із міс Різаниною в Авалоні, але сестру тоді таке не турбувало. А от тепер вона без кінця перечитувала цей вірш.
Їй хотілося знати, що за демон-коханець. Чому море позбавлене сонця, а океан — життя? Звідки в сонячному палаці крижані печери? Що за гора Абора й чому про неї співає абіссінська діва? Чому голоси предків віщують війну?
Я не знала, як відповісти на жодне з цих запитань. Тепер знаю. Не ті відповіді, які могли бути в Семюела Тейлора Колріджа — я не впевнена, що він мав відповіді, бо тоді вживав наркотики, — а мої власні. Ось вони, які є.
Священна ріка жива. Вона тече до океану, позбавленого життя, бо саме там, зрештою, опиняється все живе. Коханець — демон, бо його немає поруч. У палаці насолоди крижані печери, бо саме вони в насолоді й виникають — із часом там стає дуже холодно, а тоді вони тануть, і що лишається тобі? Сама лише мокрість. Гора Абора — дім абіссінської діви, вона співає про нього, бо не може туди повернутися. Голоси предків віщують війну, бо голоси предків ніколи не вщухають і ненавидять помилятися, а от війна — річ певна рано чи пізно.
Виправте мене, якщо я не маю рації.
Падав сніг, спочатку м’який, а тоді жорсткими кульками, які жалили шкіру, наче голки. Сонце сідало вдень, небо змінювало колір від свіжої крові до знятого молока. З димоходів підіймався дим від пічок, забитих вугіллям. Коні, запряжені в хлібні фургони, лишали на вулиці паруючі коричневі купки, які швидко замерзали натвердо. Діти кидалися ними. Годинники знову й знову били північ — кожна північ була глибока, чорно-синя, поцяткована крижаними зорями з білою кісткою місяця. Я визирала з вікна спальні на тротуар крізь гілки каштана. Тоді вимикала світло.
Бал «Ксанаду» був призначений на другу суботу січня. Мій костюм привезли вранці в коробці, повній обгорткового паперу. Уважали вишуканим замовити костюм напрокат у «Малабар», бо, якщо шиєш спеціально, ти надто стараєшся. Була майже шоста, я саме приміряла його. Лора сиділа в мене: вона часто робила в мене домашнє завдання або ж удавала, що робить.
— І ким ти будеш? — запитала вона.
— Абіссінською дівою, — відповідала я.
Ще не вирішила, що буде моїми цимбалами. Можливо, банджо, якщо завісити його стрічками. А тоді я згадала, що єдине відоме мені банджо лишилося в Авалоні на горищі від моїх мертвих дядьків. Доведеться без цимбалів.
Я не чекала, що Лора назве мене красунею чи хоч скаже, що я маю милий вигляд. Вона ніколи такого не робила, «красиве» чи «миле» не входило до категорій її мислення. От і зараз вона сказала:
— Ти не дуже-то й абіссінська. Не буває білявих абіссінок.
— Нічого не можу зробити з кольором свого волосся, — відповіла я. — То Вініфред винна. Могла б обрати вікінгів чи щось таке.
— Чому вони всі його бояться? — спитала Лора.
— Кого бояться? — перепитала я. (Страху в поезії я не бачила — тільки задоволення. Палац насолоди. Саме в такому палаці насолоди я зараз і жила, тримала там своє єство, не відоме тим, хто мене оточував. Зібрала навколо стіни й вежі, щоб ніхто не міг пробратися всередину.)
— Слухай, — мовила вона й почала декламувати, заплющивши очі:
— От бачиш: вони його бояться, — сказала Лора. — Але чому? Чому «бережись»?
— Лоро, жодної гадки не маю, от правда, — відповіла я. — Це просто поезія. Не завжди можна сказати, що мав на увазі поет. Може, вони вважають його божевільним.
— Це все тому, що він занадто щасливий, — мовила Лора. — Він пив небесне молоко. Людей лякає таке надмірне щастя. Може, тому?
— Лоро, не запитуй мене, я не знаю всього. Я не професорка.
Лора сиділа на підлозі у своїй шкільній спідниці. Вона подивилася на мене з розчаруванням і посмоктала кісточку пальця. Останнім часом я часто її розчаровувала.
— Я нещодавно бачила Алекса Томаса, — сказала вона.
Я швидко обернулася, поправила серпанок перед дзеркалом. Зелений атлас справляв жалюгідне враження: голлівудська діва у фільмі про пустелю. Мене втішала думка про те, що всі інші будуть такими ж фальшивими.
— Алекса Томаса? Справді? — перепитала я. Варто було б якось виразніше здивуватись.
— Ти що, не рада?
— Чому саме?
— Тому, що він живий, — мовила Лора. — Тому, що вони його не впіймали.
— Звісно, рада, — відповіла я. — Тільки нічого нікому не кажи. Ти ж не хочеш, щоб його вистежили.
— Не треба мене навчати. Я не маленька. Саме тому я йому не помахала рукою.
— Він тебе бачив? — спитала я.
— Ні. Він просто йшов вулицею. Підняв комір пальта, намотав шалик на підборіддя, але я знаю, що це був він. Він тримав руки в кишенях.
На цій згадці про руки й кишені мене пронизав гострий біль.
— На якій вулиці?
— На нашій, — сказала Лора. — Він ішов з іншого боку, розглядав будинки. Гадаю, він шукав нас. Мусить знати, що ми живемо десь тут.
— Лоро, — мовила я. — Ти що, досі втріскана в Алекса Томаса? Якщо так, тоді краще тобі це припинити.
— Я не втріскалася, — зневажливо сказала вона. — Я ніколи не втріскувалася. Жахливе слово. Просто смердюче.
Моя сестра стала менш побожною, відколи пішла до школи, і її мова стала значно сильніша. Смердюче набувало в неї популярності.
— Називай як хочеш, тільки позбудься цього. Так не може бути, — лагідно заговорила до неї я. — Це просто зробить тебе нещасною.
Лора обняла руками коліна.
— Нещасною, — повторила вона. — Що ти взагалі знаєш про нещастя?
VIII
Сліпий убивця: М’ясоїдні історії
Він знову переїхав — то й добре. Вона ненавиділа те житло біля залізниці. Не любила туди ходити, а ще то було надто далеко, а тоді ще й холодно: цокотіла зубами щоразу, як заходила до оселі. Вона ненавиділа ту вузьку нерадісну кімнату, застарілий цигарковий сморід, — вікно застрягнуло й не відчинялося, — відразливу душову кабінку в кутку, ту жінку, яку вона якось зустріла на сходах, — схожу на забиту селянку з укритого пліснявою старого роману, так і чекаєш, що вона тягтиме на в’язах дрова. Похмурий нахабний погляд, наче вона так і уявляє собі, що ж відбувається за цими дверима, щойно вони зачиняються. Погляд заздрісний і презирливий водночас.
Цього більше не буде — то й добре.
Сніг розтанув, хоча кілька сірих смужок і далі лежали в тінях. Сонце вже тепле, пахне вологою землею, живим корінням і мокрими залишками викинутих зимових газет, розмитих, незрозумілих. У кращих районах міста вже з’явилися нарциси, у кількох садках, де немає тіні, — тюльпани, червоні й оранжеві. Так написали в колонці садівництва — нотка обіцянки, хоча навіть зараз, у кінці квітня, час від часу йде сніг великими водянистими пластівцями — химерна завірюха.