Лора більше не була відверто грубою з Річардом. Але якщо він заходив до кімнати, вона з неї виходила.
Повернімося до ранкової газети. Річард тримав її між нами, і я могла прочитати заголовок. «Він» стосувалося Гітлера, який увійшов у Рейнську зону. Він порушив правила, перейшов межу, зробив заборонене. «Що ж, — сказав Річард, — це було помітно здалеку, але він заскочив решту зі спущеними штаньми. Він насміхався з них. Він розумник. Бачить слабке місце в паркані, бачить шанс і користається ним. Треба віддати йому належне».
Я погодилася, хоч і не слухала. У ті місяці не слухати було єдиним способом тримати рівновагу. Я мала відсікати навколишній гамір: наче той, хто йде через Ніагарський водоспад, не могла собі дозволити озирнутися, бо боялася послизнутися. Що ще можна зробити, коли те, про що ти щомиті думаєш, таке далеке від твого нібито реального життя? Від того, що стоїть перед тобою на столі, — того ранку то був пророщений, білий, як папір, нарцис, обраний із цілої вази цибулин, які надіслала Вініфред. «Так мило мати їх о цій порі року, — казала вона. — Вони такі запашні. Як подих надії».
Вініфред вважала мене нешкідливою. Іншими словами, мала мене за дурепу. Згодом — через десять років — вона говорила мені по телефону, бо особисто ми не бачилися:
— Я завжди думала, що ти дурна, але ти насправді підступна. Ти завжди ненавиділа нас, бо твій батько збанкрутів і спалив власну фабрику й ти зачаїла на нас образу.
— Він її не палив, — відповіла я. — То був Річард. Принаймні він це влаштував.
— Це підступна брехня. Твій батько нічого за душею не мав, і, якби та будівля не була застрахована, ви б ані копійчини не мали! Ми витягли вас двох із болота — тебе й твою вічно сонну сестру! Якби не ми, ви б жебракували на вулиці замість того, щоб сидіти на дупах рівно, як дві зіпсовані шмаркачки, бо такі ви й були. Вам завжди все приносили, ви ні за що не боролися, але ніколи не виказували Річардові ані крихти вдячності. Навіть пальцем не ворухнули, щоб йому допомогти, ані разу!
— Я робила все, що ви хотіли. Тримала рота на замку. Усміхалася. Я була вітриною. Але з Лорою все зайшло надто далеко. Він не мав чіпати Лору.
— Це просто злість, злість, злість! Ви всім були зобов’язані нам і ненавиділи це. Ви мали йому помститися! Ви його вбили, ви двоє усе одно що приставили пістолета до скроні й натиснули на спусковий гачок.
— Хто тоді вбив Лору?
— Лора сама себе вбила, ти це чудово знаєш.
— Я те саме можу сказати про Річарда.
— Це наклеп і брехня. Лора була несповна розуму. Не знаю, як ти могла повірити хоч слову з того, що вона казала про Річарда чи ще про когось. Ніхто при тямі не повірив би!
Я вже нічого не могла сказати, тож повісила слухавку. Але я була безсила проти неї, бо тоді вона вже мала заручника. У неї була Еймі.
Однак у 1936 році Вініфред досі була приязна, і я досі була її протеже. Вона тягала мене від одного заходу до іншого: зустрічі юнацької ліги, політичні посиденьки, комітети такі, сякі. Там садила мене в кутку й далі провадила необхідні їй розмови. Тепер я розумію, що її переважно не любили, а просто терпіли завдяки її грошам та невтомній енергії: більшість жінок у тих колах із радістю віддавали Вініфред левову частку будь-якої роботи.
Час від часу одна з них сідала поряд зі мною й зазначала, що знала мою бабусю або ж, якщо була молодша, що хотіла б бути з нею знайома в ті золоті часи до Великої війни, коли справжня елегантність була ще жива. То був пароль: це значило, що Вініфред була парвеню — нові гроші, різкі, вульгарні, — і що я маю представляти інші цінності. Я легенько всміхалась і казала, що бабуся померла задовго до того, як я народилася. Іншими словами, того, що я протистоятиму Вініфред, від мене чекати не доводилося.
«А як ваш розумний чоловік? — тоді питали вони. — Коли чекати на велику новину?» Велика новина стосувалася Річардової політичної кар’єри, яка формально ще не почалася, але вважалася неминучою.
Я всміхалася: «О, я сподіваюся дізнатися про це першою». Сама я в це не вірила, вважала, що буду останньою.
Наше життя — наше з Річардом — влаштувалося, і я підозрювала, що воно довіку йтиме саме за такою схемою. Чи, радше, два життя, денне й нічне: вони були різними й незмінними. Спокій, порядок, усе на своїх місцях, із цілком пристойним і дозволеним насильством під усім цим, наче важкий брутальний черевик відбиває ритм по вкритій килимом підлозі. Щоранку я приймала душ, щоб позбутися ночі, щоб змити із себе те, чим Річард мастив волосся: то був якийсь дорогий парфумований бріолін. Він розмазувався по моїй шкірі.
Чи турбувало його те, що я лишалася байдужа до його нічної діяльності й навіть відчувала до неї відразу? Аж ніяк. Він у всіх сферах життя надавав завоюванню перевагу над співпрацею.
Іноді — з часом усе частіше — лишалися синці, спочатку фіолетові, тоді сині, жовті. Річард із посмішкою зазначав, що на мені на диво просто виникають синці. Достатньо тільки торкнутися. Він ніколи не знав жінку, якій так легко було б поставити синця. Це все тому, що я така юна й ніжна.
В основному це були стегна, де синців не видно. Сліди на відкритих місцях могли б зашкодити його амбіціям.
Іноді я відчувала, що ці мітки на моєму тілі були своєрідним шифром, який розквітав, тоді в’янув, наче невидиме чорнило, піднесене до свічки. Але якщо то був шифр, то в кого ключ до нього?
Я була піском, була снігом — на мені писали, переписували, розгладжували.
Попільничка
Я знову ходила до лікаря. Майра відвезла мене, сказала, що після відлиги вдарив мороз, усюди ожеледиця й мені буде надто слизько йти пішки.
Лікар постукав мене по ребрах, підслухав моє серце, насупився, а тоді, уже склавши своє враження, запитав, як я почуваюся. Здається, він щось зробив зі своїм волоссям: воно точно було рідшим на маківці. Невже вдався до перекидання пасм волосся через усю голову? Чи ще гірше — до пересадки? «Ага, — подумалося мені. — Попри весь твій біг, попри волосаті ноги, старіння починає тебе кóпати. Скоро пошкодуєш про те, скільки ти засмагав. Обличчя стане схоже на твою ж мошонку».
Однак лікар був образливо веселий. Ну хоч не питав: «Як ми почуваємося?» Він ніколи не говорить до мене «ми», як це роблять деякі з них, — розуміє важливість першої особи однини.
— Не можу спати, — повідомила я. — Забагато снів.
— Якщо ви бачите сни, то, певно, спите, — сказав він, намагаючись пожартувати.
— Ви знаєте, що я хочу сказати, — відрубала я. — Це не одне й те саме. Я прокидаюся від снів.
— П’єте каву?
— Ні, — збрехала я.
— Певно, сумління у вас нечисте.
Лікар виписував мені рецепт — без жодного сумніву — на цукрові пігулки. Хекнув собі під ніс, вважаючи себе дотепним. З часом псування досвіду вивертається назовні: з віком ми стаємо все невиннішими, принаймні в очах інших. Коли лікар дивиться на мене, він бачить стару нікчему, а отже, цілком невинну.
Поки я була у святилищі, Майра в приймальні читала старі журнали. Вирвала статтю про те, як упоратися зі стресом, і ще одну, про позитивний вплив сирої капусти. Сказала, що це для мене, вочевидь задоволена своїми помічними trouvailles[27]. Вона завжди намагається поставити мені діагноз. Тілесне здоров’я цікавить її не менше, ніж духовне: особливо її бентежить мій кишківник.
Я сказала їй, що не можу страждати від стресу, бо який може бути стрес у вакуумі. Щодо сирої капусти — мене від неї роздуває, як здохлу корову, тож обійдемося без її позитивного впливу. Я сказала, що не маю жодного наміру долати решту свого життєвого шляху зі смородом, як від бочки капусти, і звуками, наче від клаксона вантажівки.