«Водяна діва»
Нині вранці я заспала, виснажена після нічних блукань. Ноги набрякли, наче я справді ходила далеко й по твердій землі, голова здавалася пористою й вологою. Мене розбудила Майра, постукавши у двері.
— Уставай, сонце! — виспівувала вона через щілину для пошти. Я не відповідала, щоб помучити її. Хай думає, що я вмерла — гигнула собі уві сні! Не сумніваюся: вона вже сушила собі мізки тим, у якій квітчастій сукні мене вкласти спочивати, і планувала страви для поминок. Тільки це буде зватися не поминками, а прийомом — ніякого варварства. Мертвих поминають лагідним словом, щоб переконатися, що вони точно померли, перш ніж завалити їх землею.
Я всміхнулася з цього. Тоді згадала, що Майра має ключ. Подумала натягнути простирадло на обличчя — хай хоч трохи злякається, але вирішила, що не варто. Підняла й витягла себе з ліжка, влізла в халат.
— Притримай коней, — гукнула вниз.
Але Майра вже увійшла, ще й привела із собою жінку — прибиральницю. То було огрядне створіння, схоже на португалку: таку легко не відшиєш. Вона одразу взялася до роботи, озброївшись Майриним порохотягом, — вони про все подбали, — поки я ходила за нею, завиваючи, немов банші[28]: «Не чіпайте це! Покладіть на місце! Я сама можу! Тепер я нічого не знайду!» Принаймні до кухні я дісталася поперед них і мала час запхати стос списаних сторінок у духовку. Навряд чи вони полізуть туди прибирати першого ж дня. Зрештою, вона не надто брудна: я не печу.
— Ну ось, — сказала Майра, коли жінка закінчила. — Усе чистенько й охайно. Правда ж, так краще?
Вона принесла мені нову дрібничку з «Пряникової хатинки» — смарагдово-зелений горщик із крокусами, трошки щербатий, у формі дівочої голови з грайливою усмішкою. Крокуси мають прорости через дірочки в її маківці й вибухнути «ореолом квіту» — цитую Майру дослівно. Вона сказала, що мені треба тільки поливати їх, і доволі скоро квіти будуть дуже гарненькі.
Як казала Ріні, Бог знаходить дивовижні способи робити свої дива. Чи може Майра бути моїм янголом-охоронцем? Чи вона, навпаки, дає мені відчути смак чистилища? І як їх розрізнити?
На другий день в Авалоні ми з Лорою пішли до Ріні. Дізнатися, де вона тепер живе, було просто: це знало все місто. Чи принаймні люди в «Буфеті Бетті», де вона тепер працювала три дні на тиждень. Ми не сказали Річардові з Вініфред, куди йдемо, бо нащо робити й так неприємну атмосферу за сніданком іще гіршою? Нам не могли зовсім заборонити, але це, безсумнівно, викликало б неприємну дозу прихованої зневаги на наші голови.
Ми взяли ведмедика, якого я купила для дитини Ріні в універмазі «Сімпсонс» у Торонто. Ведмедик був не надто приємний — суворий, дуже щільно набитий і твердий. Мав вигляд маленького держслужбовця тих часів — не знаю, які вони тепер. Певно, носять джинси.
Ріні з чоловіком жили в одному з невеликих вапнякових котеджів, збудованих від початку для фабричних робітників, — два поверхи, загострений дах, вбиральня в кінці вузенького садка, — неподалік від того місця, де я мешкаю тепер. Телефону вони не мали, тож ми не могли попередити Ріні про те, що прийдемо. Коли вона відчинила двері й побачила там нас двох, то спочатку широко всміхнулася, а тоді почала плакати. За мить заплакала й Лора. Я стояла з ведмедиком і почувалася зайвою, бо не плакала.
— Слава Богу, — сказала нам Ріні. — Проходьте, подивіться на малечу.
Ми пройшли встеленим лінолеумом коридором до кухні. Ріні пофарбувала її в білий, повісила жовті фіранки, того ж відтінку, що й в Авалоні. Я побачила набір коробок, теж білих із жовтими написами: «Борошно», «Цукор», «Кава», «Чай». Не треба було пояснювати, що все це Ріні зробила сама. Коробки, фіранки — усе, за що вона бралася. Усе мало бути якнайкраще.
Дитина — це ти, Майро, тепер і ти з’являєшся в цій оповіді — лежала в плетеному кошику для білизни і, не кліпаючи, дивилася на нас круглими очима, які були синішими, ніж зазвичай у немовлят. Мушу сказати, вона нагадувала жирний пудинг, утім як і більшість маленьких дітей.
Ріні наполягла на тому, щоб приготувати нам чаю. Сказала, що тепер ми юні леді й можемо пити справжній чай, а не молоко, трошки ним забарвлене, як було раніше. Вона набрала вагу, руки, колись такі міцні й сильні, тепер трохи тремтіли знизу, а, ідучи до плити, вона ледь не перевалювалася. Кисті рук були пухкі, з ямочками біля кісточок.
— Спочатку їси за двох, а тоді забуваєш це припинити, — сказала вона. — Бачите мою обручку? Я не зможу її зняти — доведеться зрізати з пальцем. У ній мене й поховають.
Вона сказала це із самовдоволеним зітханням. Тоді малеча почала вовтузитися, Ріні дістала її, посадила на коліно й подивилася на нас через стіл майже зухвало. Стіл (простий, тісний, застелений клейонкою з жовтими тюльпанами на ній) здавався великою прірвою: ми дві з одного боку, а з другого, неймовірно далекого, — Ріні з дитиною, без жодного жалю.
Жалю за чим? За тим, що вона нас покинула. Чи так я це відчувала.
Було щось дивне в поведінці Ріні, не з малечею, а з нами — наче ми викрили її. Я з тих пір думаю — і вибач мені за це, Майро, але тобі насправді не варто було це читати, це ти за цікавість свою покарана, — я з тих пір думаю, може, батьком дитини був не Рон Гінкс, а наш батько. Ріні одна лишилася служити в Авалоні, коли я поїхала в медовий місяць, на батькову голову звалилися біди. Чи не приліпилася вона до нього пластирем так само, як приносила йому гарячий суп чи грілку? Утіхою від холоду й темряви.
У такому разі, Майро, ти моя сестра. Наполовину. Не те щоб ми колись дізналися правду, принаймні я. Гадаю, ти можеш викопати мене, узяти пасмо волосся, чи кістку, чи що там вони беруть для аналізу. Але я сумніваюся, що ти наважишся на таке. Іншим імовірним доказом може бути Сабріна — ви можете зійтися, порівняти свої зразки. Але для того, щоб це сталося, Сабріна має повернутися, бозна, чи це колись станеться. Вона може бути де завгодно. Вона може бути вже мертва. Лежати на дні моря.
Цікаво, чи Лора знала про Ріні та батька, якщо було що знати. Цікаво, чи це одна з тих речей, які вона знала, але мовчала. Це цілком можливо.
Дні в Авалоні минали повільно. Було надто спекотно, надто волого. Рівень води в обох річках упав: навіть пороги Лувето були мляві, а від Жогу неприємно тхнуло.
Я переважно проводила час у будинку, сиділа в кріслі зі шкіряною спинкою в дідусевій бібліотеці, закинувши ноги на бильце. Підвіконня досі вкривав шар мертвих мух із минулої зими: бібліотека не була особливим пріоритетом для місіс Мерґатройд. Портрет бабусі Аделії досі височів над усім.
Я проводила дні за її альбомами з вирізками про чаювання й візити фабіанців та мандрівників із чарівними ліхтарями й розповідями про наївні звичаї різних місцин. Не знаю, чому когось дивувало те, що вони прикрашали черепи пращурів. Ми це теж робимо.
Або ж я гортала старі світські журнали, згадуючи, як колись заздрила їхнім героям, чи нишпорила в збірках поезії з тоненькими позолоченими краями. Вірші, які зачаровували мене в часи міс Різанини, нині здавалися зверхніми й нудотними. Леле, рамена, перси, днина, супокій — архаїчна мова нерозділеного кохання. Мене дратували такі слова, вони — тепер я це розумію — робили нещасних коханців сміхотворними, схожими на саму схлипуючу міс Різанину. М’які, розмиті, вологі, наче хлібець, що впав у воду. Такого не хочеться торкатися.
Моє дитинство вже видавалося неймовірно далеким — стара епоха, вицвіла, гіркувато-солодка, наче сухі квіти. Чи шкодувала я, що втратила її, чи прагнула повернути? Не думаю.
Лора не сиділа в будинку. Вона блукала містом, як і раніше. Носила мою жовту бавовняну сукню з минулого літа й капелюшок до неї. Коли я дивилася на неї ззаду, то мала дивне відчуття, ніби бачу себе саму.
Вініфред не приховувала того, що їй смертельно нудно. Вона щодня ходила купатися на маленький приватний пляж біля сараю для човнів, хоча далеко не запливала, переважно плюхалася біля берега у величезному капелюсі з крисами кольору фуксії. Вона хотіла, щоб ми з Лорою приєдналися до неї, та ми завжди відмовлялися. Обидві не дуже добре плавали, та й знали, що саме раніше скидали в річку й, може, досі скидають. Коли Вініфред не плавала й не засмагала, то блукала домом, робила нотатки й замальовки, укладала список недоліків (шпалери в передпокої треба замінити, під сходами дошки погнили) або ж дрімала у своїй кімнаті. Авалон, схоже, тягнув із неї енергію. Було приємно знати, що хоч щось на це здатне.