Сліпий убивця: Вежа
Вона почувається важкою й брудною, як мішок із невипраною білизною. Але водночас пласкою й порожньою. Чистий папірець, на якому ледь видний позбавлений кольорів слід підпису, чужого. Його побачив би детектив, але її не можна турбувати. Вона не буде шукати.
Вона не покинула надію — просто згорнула її й відклала: це річ не на кожен день. Тим часом треба піклуватися про тіло. Немає сенсу не їсти. Вона має бути при собі, а для цього треба харчуватися. І маленькі радощі теж допоможуть: можна покластися на квіти, наприклад, на перші тюльпани. Немає сенсу божеволіти. Бігти босоніж вулицею й горлати: «Пожежа!» Хтось обов’язково помітить, що пожежі немає.
Найкращий спосіб зберігати таємницю — удати, що її немає. «Так мило з вашого боку, — каже вона в слухавку. — Але мені дуже прикро, я не зможу. Я зайнята».
Бувають дні, особливо теплі й ясні, коли вона почувається похованою заживо. Небо — синій кам’яний купол, сонце — кругла дірка в ньому, через яку глузливо пробивається світло справжнього дня. Інші люди, поховані разом із нею, не знають, що сталося, — знає тільки вона. Якби вона озвучила це знання, вони б змусили її замовкнути назавжди. Єдиний її шанс — поводитися так, наче все йде нормально, тим часом наглядаючи за цим пласким синім небом, остерігаючись тріщини, яка зрештою має в ньому з’явитися. А тоді він може спуститися вниз на мотузковій драбині. Вона підніметься під дах, дострибне до драбини. Їх піднімуть повз вежі, башти й шпилі, геть із тріщини в несправжньому небі, а інші залишаться внизу, на траві, витріщатимуться, повідкривавши роти.
Такі всемогутні дитячі плани.
Під синім куполом іде дощ, сяє сонце, дме вітер, розвиднюється. Дивно собі уявляти, як влаштовані всі ці натуралістичні погодні явища.
Десь неподалік є дитина. Її вереск час від часу долинає до неї, наче за вітром. Двері відчиняються й зачиняються, крихітна, величезна лють росте й спадає. Дивовижно, як же вони кричать. Її хрипке дихання часом доволі близько, ніжний і жорсткий звук, наче шовк рветься.
Вона лежить у ліжку, на простирадлах чи під ними — залежно від часу доби. Любить білі подушки, білі, неначе медсестри, злегка накрохмалені. Спирається на кілька подушок, чашка з чаєм утримує її, наче якір, щоб вона нікуди не поділася. Вона бере чай: якщо чашка вдариться об підлогу, вона прокинеться. Це не завжди трапляється, вона не лінива.
Іноді втручаються мрії.
Вона уявляє собі, як він уявляє її. У цьому її спасіння.
Її дух блукає містом, його лабіринтами, тьмяним переплетінням вулиць: кожне побачення, кожна зустріч, кожні двері, і сходи, і ліжко. Що він сказав, що вона сказала, що вони робили, що робили далі. Навіть ті часи, коли вони сперечалися, лаялися, розходилися, страждали, возз’єднувалися. Як вони любили різати одне одного, смакувати свою ж кров. Вона думає: «Ми разом були руйнівні. Але як можна нині жити, якщо не серед руїни?»
Іноді вона хоче піднести до нього сірника, покінчити з ним, із цим безмежним, беззмістовним жаданням. Принаймні повсякдення й ентропія її власного тіла про це подбають: виснажать, змучать, зітруть саме те місце в мозку. Але екзорцизмів тут замало, та й вона не надто старається. Їй потрібен не екзорцизм, а жахливе блаженство, наче випадково випасти з літака. Їй потрібен його голодний погляд.
Коли вона бачила його востаннє, як вони повернулися до його кімнати, то було наче потопання: усе темнішало, ревло навкруги й водночас було срібним, повільним і ясним.
Ось що таке бути в рабстві.
Можливо, він завжди носить із собою її образ, мов портрет у медальйоні; а може, і не образ, а радше діаграму. Мапу, наче мапу скарбів. Вона знадобиться йому, щоб повернутися.
Спочатку по землі — тисячі миль, із зовнішнім колом скель і гір, укритих кригою, пошарованих, зморщених; далі ліси, заплутані буреломом, їхня товста сплутана шкіра, мертве дерево гниє під мохом; тоді дивна прогалина. Далі вкрита вереском пустка, спустошені вітром сухі червоні пагорби, на яких триває війна. За камінням причаїлися в засаді захисники. Вони спеціалізуються на снайперах.
Тоді йдуть селища з убогими халупами, косоокими шибениками й жінками, які згинаються під оберемками гілок, дороги темні від багна. Далі залізничні колії, що біжать до містечок із їхніми вокзалами та депо, фабриками та складами, церквами та мармуровими банками. Далі великі міста, величезні плями світла й темряви, вежа за вежею. Вежі обшиті адамантом. Ні, чимось сучаснішим, імовірнішим. Не цинком — він для вмивальників бідних жінок.
Вежі обшиті сталлю. Там виготовляють бомби, туди падають бомби. Але він обходить усе це, проходить неушкоджений увесь шлях до міста, того, де вона, де будинки й шпилі оточують її, а вона сидить у центральній, найбільш прихованій башті, яка й не схожа на вежу. Вона закамуфльована: її легко сплутати з будинком. Вона тремтливе серце всього цього, прикута до свого білого ліжка, замкнена подалі від небезпеки, але сенс цього в ній самій. У тому, щоб її захистити. Ось на що вони витрачають свій час — захищають її від усього іншого. Вона визирає з вікна. Ніщо не може дістатися до неї, і вона не може ні до чого дістатися.
Вона круглий нуль, першопочаток, ніщо. Простір, який визначається тим, що його зовсім нема. Тому вони й не можуть дотягнутися до неї, торкнутися її. Тому й не можуть нічого на неї повісити. У неї чудова усмішка, але не вона стоїть за цим.
Він любить думати, що вона невразлива. Стоїть в освітленому вікні, за нею — замкнені двері. Він хоче бути там, під деревом, дивитися на неї. Набравшись мужності, він перелізає через стіну, долає лозу й каміння, як злодій; зігнувшись, піднімає віконну раму, ступає всередину. Тихенько грає радіо: танцювальна музика то стихає, то голоснішає. Звук кроків тоне в ній. Вони не кажуть ані слова — так знову починається ніжний терплячий грабунок плоті. Приглушений, нерішучий, розмитий, немов під водою.
— Ти живеш безтурботно, — якось зауважив він.
— Можна й так сказати, — відповіла вона.
Але як їй вийти з цього, з такого життя, якщо не через нього?
«Ґлоуб енд Мейл», 26 травня 1937 р.
Хоча новини з Барселони проходять цензуру, до нашого паризького кореспондента дійшла інформація про сутички між ворожими фракціями республіканців, які стаються в цьому місті. Ходять плітки, що озброєні Росією комуністи, яких підтримує Сталін, проводять зачистки в рядах РПМО[29], крайніх троцькістів, що діють спільно з анархістами. Свавільні перші дні правління республіканців поступилися місцем атмосфері страху й підозри, відколи комуністи почали звинувачувати РПМО в зраді й належності до «п’ятої колони». Спостерігають відкриті вуличні бої, у яких поліція стає на бік комуністів. Чимало членів РПМО начебто втекли чи опинились у в’язниці. Можливо, що під перехресний вогонь потрапило й кілька канадців, однак ця інформація лишається непідтвердженою.
Ситуація в інших регіонах Іспанії така: Мадрид і надалі утримують республіканці, утім сили націоналістів під проводом генерала Франко відчутно просуваються вперед.
Сліпий убивця: Центральний вокзал
Вона схиляє голову, кладе її на край столу. Уявляє його прихід.
Сутеніє, горять вокзальні вогні; у них його обличчя здається змученим. Десь поблизу узбережжя, заморське, бо він чує крики чайок. Він сідає в потяг у хмарах шиплячого диму, вішає спортивну торбу на гачок, тоді опускається на своє сидіння, дістає куплений сандвіч, розгортає, розриває обгортковий папір. Він надто втомлений, щоб їсти.
Поряд із ним сидить старша жінка, в’яже щось червоне — светра. Він знає, що це светр, тому що вона йому розповіла; з його дозволу вона розповідає йому все: про своїх дітей, про внуків, — звісно ж, у неї й світлини є, тільки він не хоче слухати її історію. Він навіть думати про дітей не може після того, як бачив стільки їхніх тіл. Саме діти лишаються з ним, довше за жінок, довше за старих людей. Вони завжди такі заскочені: сонні очі, воскові руки, м’які пальці — ганчір’яна лялька, просочена кров’ю. Він відвертається, дивиться в нічне вікно на власне обличчя із запалими очима, мокрим із вигляду волоссям, зеленкувато-чорною шкірою, розпливчатою від кіптяви й темних силуетів дерев, що пролітають повз вікно.