— Якби наші предки так міркували — ніколи б не додумалися до маячків, — сказав Дим, струшуючи з рукава недожований салатний лист.
— А толку? — старий анітрохи не зніяковів і ні на секунду не перестав жувати. — А що вартують вони тепер, ці маячки, сказати — чи сам розумієш?
Дим мовчав. Під вікнами посилювався галас — шанувальники Діви Донни поверталися з концерту. Удари бубна і ритмічне гудіння дудок перемежовувалися речівками: «Якщо з нами не гуляєш — дарма час ти витрачаєш. Якщо з нами не співаєш — нащо в світі проживаєш…»
— Ми залишаємося отарою, — гидливо повідомив старий.
— Ми ріка, — повільно сказав Дим. — Ріка тече руслом, не прислухаючись до писку окремих краплинок… По-моєму, це правильно.
Старий хіхікнув:
— Дивні слова… Чи думав я, беручи на поруки антигромадського шмаркача, якого збиралися вигнати світ за очі за провокуючу поведінку… Чи думав я, що через двадцять із хвостиком років цей шмаркач стане пишномовно висловлюватись на захист рідної отари…
Дим знизав плечима. Утретє легенько торкнувся до дзвінкої дрібнички.
— Бачу, — сказав старий зненацька холодно і жорстко. — Ось справжнє питання, з яким ти прийшов. І ти правильно його порушуєш, і це робить честь твоїй кмітливості.
— Це справжня річ, — сказав Дим, розглядаючи мідні візерунки на круглій прикрасі.
— Це дзвіночок, — повідомив старий з дивним виразом. — Дзвіночок. Так, це справжня річ. Це ЇХНЯ річ.
— Скажи, — Дим зважився, і голос у нього відразу сів. — Ти знаєш когось, хто зустрічався… хто ходив на ЇХНЮ територію — і повернувся?
Старий помовчав. Облизав губи:
— У Високому Домі знають, що ти пішов до мене?
— Мене ніхто не підсилав, — сказав Дим тихо. — Я прийшов тому, що мені так захотілося.
— Тобі захотілося жити, — дратівливо сказав старий. — Жити — і не змінюватися… Заради цього ти готовий просити допомоги в Хазяїв, — голос його крижанів. — Вовки… чесні, вовки — просто хочуть їсти, як і ми… Якби шпинат, що ми жеремо, умів говорити — він би теж заблагав…
— Ти знаєш когось, хто ходив на ЇХНЮ територію і повернувся? — терпляче повторив Дим.
— Що може бути гірше, ніж жити, як тварини? — гаркнув старий, і дитяча метушня за ширмами перетворилася на гробову тишу. — Сказати тобі, що може бути гірше?
Він замовк. Витримав паузу, вп’явшись у Дима круглими карими очима з-під рунистих брів.
— Гірше, — сказав майже пошепки, — гірше, Димко, — жити, як домашні тварини. Пам’ятай.
Обоє подивилися на дзвіночок, що німо гойдався над вікном.
— Кожен вибирає для себе, — сказав старий сухо. — Ти молодець уже тому, що першим зрозумів — колишнє життя скінчилося, настають зміни. У Високому домі, думаю, це зрозуміють не скоро… Яке щастя, що я давно вже не маю відношення до Високого дому!.. Так. Спершу будуть загальний героїзм і мобілізація, потім паніка і плутанина, голод і холодна зима… А ти розумний, Димку.
Дим промовчав.
— Селище Свояки, — сказав старий одними губами. — Для початку знайди там відставного старосту… його звати Сот-Озерний-другий. І на правах чиновника зі столиці поцікався трупом, що вони виловили в річці шість років тому, восени… Дурень би запитав, при чому тут якийсь труп. Ти мовчиш… Добре. Візьми салату. Солодкий салат…
Дим поклав до рота широкий лист із бахромою по краях.
Абсолютно без смаку. Як брикетна трава.
— …Жерти брикетну траву віддалік від вовчих зубів, чи хрумкати свіжішу, але під самим кордоном! А в них такого вибору немає — у них, у столиці, й харч солодкий, і до вовків три дні добиратися…
Жінка на ґанку нарешті замовкла. Віддихалася; ще раз із презирством заглянула в розгорнуте посвідчення Дим-Лугового:
— Начальство… Ще рік тому зашугані були: будь-якому шмаркачу з міста теплу ванну готували… А тепер — на пенсії він! На утриманні в селища! В управу йди, старосту запитай, розкажуть тобі…
Дим мовчав. Чекав, поки тітка заспокоїться сама собою; вона заспокоювалась потроху, неохоче. Нарешті, зморщивши ніс, лайнулася ледь чутно і сховалася в будинку; а через довгу хвилину на ґанку з’явився сивуватий, перістий якийсь, маленький і щуплий Сот-Озерний-другий.
Дим помахав у повітрі посвідченням. Сот-Озерний короткозоро зіщулився, хрипко зітхнув:
— Уже рік як у відставці я, любий Диму-Луговий. Селище наше тихе, усі, вважайте, близькі родичі, хлопці до армії йдуть охоче…
Він запнувся. Очі в нього були теж карі, теж круглі, в обрамленні блідо-червоних повік.