Читать онлайн "Сліпобачення" - Уоттс Питер - RuLit

І дещо, притаманне тільки прибульцям: жодних генів. Приклад аналогії з медовими стільниками вперше з’явився у маловідомому трактаті Дарвіна[196] (дідько, мені завжди хотілося процитувати цього хлопця); ближче до нашого часу невелика група біологів (яка стає все більшою) почала заявляти, що нуклеїнові кислоти (зокрема) і гени (загалом) — надто переоцінені як передумови розвитку життя[197]^,[198]. Значна частина біологічної складності виникає не через генетичне програмування, а через звичайнісіньку фізичну та хімічну взаємодію компонентів організму[199]^,[200]^,[201]^,[202]. Звісно, досі потрібне щось, що створило б початкові умови для запуску цих процесів; саме тут і вступають у гру магнітні поля. Хай там як, але жоден вередливий нуклеотид не вижив би в середовищі «Роршаха».

Але особливо допитливі зануди можуть сказати: «Але як же ці типи еволюціонують без генів? Як вони адаптуються до нового середовища? Як цей вид дає раду несподіванкам?» І якби Роберт Каннінґем був сьогодні з нами, він би сказав: «Ладен заприсягтися, що одна половина імунної системи активно бореться з іншою. І не тільки імунної. Частини нервової системи намагаються, скажімо так, хакнути одна одну. Гадаю, вони еволюціонують всередині самих себе, хоч би як неймовірно це звучало. Весь організм воює сам із собою на тканинному рівні. Така собі клітинна білка в колесі. Це наче виростити колонію переплетених між собою пухлин і сподіватися, що жорстка конкуренція не дозволить розвинутися жодній із них. Здається, цей принцип відіграє для них таку саму роль, як секс і мутація для нас». А якщо б ви закотили очі від усієї цієї демагогії, він би просто пустив дим вам в обличчя й послався б на інтерпретацію тих самих концептів, висловлених одним імунологом — несподівано, але факт — у фільмі «Матриця: революція[203]». Він міг би також зауважити, що синаптичні зв’язки в нашому мозку сформовані за схожим принципом внутрішньоорганізмового природного відбору[204], каталізатором якого слугують відрізки паразитичного ДНК, що називаються ретротранспозонами.

Каннінґем щось таке й казав у чорновому варіанті книжки, але текст було настільки перевантажено теоретизуванням, що я просто вирізав ці пояснення. Зрештою, «Роршах» є архітектором усього, тож він міг би сам владнати проблему, навіть якщо окремим шифраторам таке не до снаги. Одна з головних ідей «Сліпобачення» полягає в тому, що життя — це лише питання ступеня: межа між живими й неживими системами завжди була доволі хисткою[205]^,[206]^,[207], особливо в череві зловісного артефакту за Оортою.

Свідомість / інтелект

У цьому, власне, і суть усієї вправи. Приберімо спершу з дороги атлантів. Найважча книженція з усіх, які мені доводилося читати, — «Бути ніким» Метцінґера[208]. (Значну її частину я так і не подужав.) Але водночас вона містить найкарколомніші ідеї з усіх, на які я натрапляв у житті чи в літературі. Та коли справа доходить до природи свідомості, більшість авторів стають безсоромними шахраями. Пінкер назвав свою працю «Як працює розум[209]», а тоді на першій же сторінці визнав, що «ми не розуміємо, як працює розум». Кох (хлопець, що придумав термін «агенти-зомбі») написав «У пошуках свідомості: нейробіологічний підхід[210]», де сором’язливо обійшов питання того, чому нервова діяльність має породжувати яку-небудь суб’єктивну свідомість.

Здіймаючись над такими слабкодухами, Метцінґер бере бика за роги. Його гіпотеза «світу-нуль» не лише пояснює суб’єктивне відчуття себе, але й розкриває, чому ілюзорний оповідач від першої особи має бути похідним певних когнітивних систем. Навіть не знаю, чи має він слушність — цей тип лишив мене далеко позаду, — але він, принаймні, порушив важливе питання, яке змушує нас витріщатися в стелю о третій ночі, коли вже випалено останню цигарку. Багато синдромів і хвороб, які я розкидав по «Сліпобаченню», вперше трапилися мені в книжці Метцінґера. Будь-які нецитовані заяви чи твердження з цього підрозділу, найімовірніше, запозичено саме з цього джерела.