Але Саша вже зникла. Грані її свідомості розлетілися, наче зграя переляканих шпаків, і коли наступного разу вуста Сьюзан Джеймс розтулилися, говорила саме вона.
— Саша в курсі чинної парадигми, Юкко. Вона лише хвилюється, що та може виявитися хибною.
— Маєш іншу, кращу? — поцікавився Шпіндель. — Ще варіанти? З надійнішою гарантією?
— Не знаю, — зітхнула Джеймс. — Мабуть, ні. Тільки… дивно, що вони так старанно намагалися збити нас з пантелику. Я сподівалася, що вони просто… добре. — Вона розвела руками. — Можливо, й нічого страшного. Думаю, якщо ми правильно відрекомендуємося вони все одно захочуть поговорити. Може, нам варто бути трохи обережнішими…
Сарасті підвівся з крісла й навис над нами.
— Ми йдемо туди. Те, що ми знаємо на цю мить, свідчить про небажаність подальшої затримки.
Бейтс насупилася й запустила м’ячик по старій орбіті.
— Сер, наразі ми знаємо лише те, що перед нами — випромінювач Оаса. Нам навіть невідомо, чи там хтось є.
— Хтось є, — відказав Сарасті. — Вони чекають на нас.
На кілька секунд запала мовчанка. У тиші хруснули чиїсь суглоби.
— Гм… — почав Шпіндель.
Не озираючись, Сарасті простягнув руку й упіймав м’ячик Бейтс, що саме пролітав у повітрі.
— Чотири години сорок вісім хвилин тому лідар[39] пропінгував «Тезея». Ми відповіли таким самим сигналом. Жодної реакції. Зонд запустили за півгодини до нашого пробудження. Ми не кинемося наосліп, але й не чекатимемо. Вони вже бачать нас. Що довше ми чекатимемо, то більший ризик, що вони вживуть контрзаходів.
Я поглянув на темний безформний образ на столі: він більший за Юпітер, а ми й досі не можемо побачити його. Щось з тієї надважкої тіні простягнуло руку і з буденною та водночас незбагненною точністю шмагнуло нас по носі лазерним променем.
Зіграти на рівних не вдасться.
Шпіндель заговорив від імені всіх нас:
— Ви увесь час знали про це? І кажете нам тільки зараз?
Цього разу Сарасті посміхнувся широко і зубато. Неначе в нижній частині його обличчя розчахнулася рана.
Певно, це вияв хижацької природи. Вампір просто не міг не гратися з їжею.
І річ навіть не в тому, як вони виглядали. Видовжені кінцівки, бліда шкіра, ікла й велика щелепа — так, помітні й навіть чужинні, але не бентежні і не лячні. І очі тут ні до чого. У котів та собак очі також світяться в темряві, але ж ми не тремтимо, помітивши їх.
Річ не у зовнішності. А в тому, як вони рухалися.
Мабуть, це щось на рівні рефлексів. Як згиналися їхні кінцівки: ніби лапки богомола, довгі й суглобисті. І ти просто знаєш: якщо вампірам захочеться, простягнувши руку, вони будь-якої миті вихоплять тебе з іншого кутка кімнати. Коли Сарасті дивився на мене — по-справжньому дивився, не ховаючи погляду й не фільтруючи його захисними окулярами — півмільйона років просто зміталися геть. І геть нічого не означало те, що він вимерлий вид. І те, що ми зайшли так далеко і стали настільки дужими, щоб воскресити власне нічне жахіття й поставити його на службу собі… також нічого не означало. Гени не обдуриш. Вони знають, чого боятися.
Звісно, необхідно відчути це на собі. Роберт Паґліно вивчив теорію вампірів до молекул, але навіть озброївшись усіма біотехнічними знаннями, не збагнув їх по-справжньому.
Він зателефонував мені перед відльотом. Я не чекав на його дзвінок. Щойно список учасників експедиції було оголошено, наші вартові блокували дзвінки від усіх, кого не було в «білому списку». Я й забув, що Паґ входив до нього. Ми не розмовляли після Челсі. Я вже й не сподівався коли-небудь з ним поспілкуватися.
Але він усе-таки зателефонував.
— Паличнику, — він усміхнувся, намагаючись розпочати розмову.
— Радий тебе бачити, — відповів я, адже саме це кажуть люди за таких обставин.
— Ну, я побачив твоє ім’я на ешафоті. А ти далеко зайшов, як для прототипу.
— Не дуже далеко.
— Чорт! Ти ж тепер в авангарді людської раси. Ти наша перша, остання і єдина надія супроти невідомого. Чувак, ти їм показав. — Він підняв вгору кулак, демонструючи радість за мій тріумф.
39
Лідар — технологія отримання та обробки інформації про віддалені об'єкти за допомогою активних оптичних систем, що використовують явище відбиття світла.