Ми перетнули релеївську межу Бена. «Тезей» примружився і в тьмяному емісійному спектрі помітив заблукалий елемент гало із сузір’я Великого Пса — пошматовані рештки якоїсь давно зниклої галактики, що перетекла в нашу та безмір мільйонів років тому була поглинута і розчавлена нею, наче звір на автотрасі. Ми наближалися до чогось, що виникло за межами Чумацького Шляху.
Зонд пішов по дузі вниз та вглиб, підлетів достатньо близько, щоб покращити різкість у хибному кольорі. Поверхня Бена висвітлилася киплячим парфе висококонтрастних смуг на тлі кришталево чистого неба. Там щось виблискувало: тьмяні іскри серед безмежжя похмурих хмар.
— Блискавки? — припустив Джеймс.
Шпіндель похитав головою.
— Метеорити. Мабуть, поблизу дуже багато каміння.
— Не той колір, — заперечив Сарасті. Фізично вампіра з нами не було. Підключений до Капітана, він сидів у своєму наметі, однак завдяки КонСенсусу міг перебувати будь-де на кораблі.
Дані морфометрії текли у мої імплантати: маса, діаметр, середня щільність. Бенова доба тривала сім годин дванадцять хвилин. Навколо екватора за півмільйона кілометрів над поверхнею хмар розростався масивний акреаційний диск[46], що більше скидався на бублик, ніж на кільце: можливо, перетерті на порох трупи місяців.
— Метеорити, — ошкірився Шпіндель. — Казав же, не?
Схоже, він мав рацію; з наближенням більшість гострих, як голки, іскор розмазувалися у яскраві ефемерні дефіси, що покреслили собою атмосферу. Ближче до полюсів смуги хмар мерехтіли темнавими спалахами електрики.
Слабке радіовипромінювання досягало піку на 31 та 400 метрах. Зовнішні шари атмосфери обтяжені метаном та аміаком; удосталь літію, води, окису вуглецю. У пошматованих клекотливих хмарах гідросульфід амонію сполучається з лужно-галоїдними кристалами. У верхніх шарах — нейтральні лужні метали. Тепер навіть «Тезей», хоч і перебував на віддалі, міг усе це вловити, але наш розвідник був досить близько, аби розгледіти деталі. Перед собою він бачив уже не диск. Апарат пильно вдивлявся у темну випуклу стіну з бурхливих шарів червоного та коричневого з розмитими плямами антрацену та пірену.
Один із міріадів метеоритів обпалив своїм інверсійним слідом обличчя Бена прямо перед нами; на мить мені здалося, що в центрі спалаху я навіть побачив крихітну пилинку, але екран раптово посмугували статичні перешкоди. Бейтс тихо вилаялася. Картинка попливла, а потім стабілізувалася, коли зонд підвищив голос на інший рівень спектру. Нездатна перекричати довгохвильовий шум, система заговорила за допомогою лазера.
І все одно сигнал затинався. Передбачалося, що з націлюванням променя через мільйони нестабільних кілометрів не виникне жодних проблем; наші відносні траєкторії були прорахованими параболами, наше взаємне розташування можна було визначити будь-якої миті. Однак інверсійний слід вистрибував і крутився на екрані так, наче промінь постійно раз за разом збивали з прицілу. Розжарений газ розмив деталі. Я сумнівався, що навіть на абсолютно чіткому зображенні людському оку було б за що зачепитися. Та менше з тим. Щось було не так, щось не так з цією крихітною чорною точкою у центрі тьмяного спалаху. Щось, що примітивна частина мого мозку відмовлялася сприймати як природне…
Зображення знову похитнулося, спалахнуло та назавжди розчинилося у пітьмі.
— Зонд згорів, — доповіла Бейтс. — Фінальний пік його добив. Схоже, апарат наштовхнувся на Спіраль Паркера[47] при дуже сильному вітрі[48].
Мені навіть не довелося викликати пояснювальних субтитрів. З виразу її обличчя, з раптових зморшок, що пролягли між брів, було зрозуміло, що вона говорить про магнітне поле.
— Це… — знову почала вона і змовкла, щойно у КонСенсусі висвітлилось число: 11,2 тесла.
— Грьобане гівно, — прошепотів Шпіндель. — Дані точні?
Сарасті видобув кілька поклацувань — з глибин власної горлянки та з надр корабля. За секунду він увімкнув для усіх нас миттєвий повтор: останні секунди телеметрії було збільшено, пригладжено та вирівняно за контрастністю від видимого спектру вниз до глибокого інфрачервоного. Той самий охоплений полум’ям темний осколок і пропалений інверсійним слідом рубець. Полум’я гасло, бо об’єкт відскочив від щільних шарів атмосфери знизу та заходився знову набирати висоту. За кілька секунд тепловий слід цілком зник. Предмет, що горів у центрі, піднімався на орбіту жаристою вуглинкою. Гігантська конічна лійка на його вершині розчахнулася, наче пащека. Овальне черево деформували обрубки плавців.