На однаковій відстані від обох племен перебували Історики. Вони мало що могли додати до гіпотез щодо розумних прибульців, які подорожують у космосі, але казали: «Якщо такі і є, то вони будуть не просто розумними, а злими».
Можливо, такий висновок є надто очевидним. Що таке історія людства, як не поступ нових потужних технологій, які розмелюють слабших підошвами своїх чобіт? Але річ не лише в людській історії, чи то радше у нечесній перевазі, яку давали знаряддя; пригноблені освоюють ефективнішу зброю з такою самою готовністю, як і пригноблювачі — дай їм тільки шанс. Ні, питання полягає в тому, як з’явилися ці знаряддя. Навіщо вони виникли.
На думку Істориків, знаряддя існували з однією-єдиною метою: надати сущому у світі неприродних форм. Природа вважалася ворогом, тож інструменти автоматично ставали бунтом проти єства речей. У благодатних середовищах технології доволі хирляві, і вони також ніколи не процвітали в культурах, охоплених вірою в природну гармонію. Навіщо вигадувати термоядерний реактор, якщо комфортний клімат і вдосталь їжі? Навіщо будувати фортеці, якщо немає ворогів? Навіщо нав’язувати зміни світові, який не становить загрози?
Не так давно людська цивілізація мала багато відгалужень. Навіть у двадцять першому столітті лишалося кілька ізольованих племен, які тільки-но винайшли кам’яні знаряддя. Інші задовольнялися сільським господарством. Треті не вгамувалися, доки не покінчили з природою як такою, а четверті — доки не побудували у космосі міста.
Але з часом ми всі вгамувалися. Кожен новий технологічний успіх нищив менші досягнення, піднімався самовдоволеною асимптотою і врешті спинився — аж доки моя рідна матір не сховалася, наче личинка в медовому стільнику, розм’якшена технологіями, позбавлена мотивації власним вдоволенням.
Однак історія ніколи не стверджувала, що всі мусять спинятися там, де спинилися ми. Вона лише висунула припущення, що ті, хто таки спинився, більше не боролися за виживання. Могли ж існувати й інші, пекельні світи, в яких навіть найкращі людські технології стерлися б на порох, де довкілля досі лишалося ворожим, де виживали тільки ті, кому вдавалося встояти лише за допомогою гострішої зброї та могутніших імперій. Загрози, які виповнювали те середовище, були б не з простих. Суворий клімат чи природні катастрофи або вбивають тебе, або ні, і варто їх раз підкорити — чи адаптуватися до них, — як вони втрачають свою ворожість. Ні, єдиними факторами навколишнього середовища, які зберігають своє значення, є ті, що чинять опір, змушуючи ворогів досягати все нових вершин, просто щоб вижити. Зрештою, єдиним справді небезпечним ворогом був розумний ворог.
І якщо найкращі іграшки опиняються в руках тих, хто ніколи не забував, що самé життя — це війна супроти розумних ворогів, що вже казати про расу, машини якої мандрують між зірками?
Аргумент був достатньо переконливим. Він би навіть міг принести Історикам перемогу, якби такі суперечки ґрунтувалися на приматі логіки та якби знуджене населення не присудило команді Фермі перемогу за очками. Для більшості людей парадигма істориків була надто потворною, надто дарвіністською. Крім того, насправді всім було начхати. Небагато змінили навіть запізнілі відкриття дослідницького центру Кессіді. То й що, як навколо якоїсь кульки бруду в зоряній системі у сузір’ї Великої Ведмедиці є атмосфера? Нас розділяли сорок три світлові роки, тож питання навіть не обговорювалося. А якщо вам потрібні летючі канделябри та месії-прибульці — їх можна замовити в Раю. Якщо хочеться викиду тестостерону і діймає жага повчитися стріляти, можете обрати собі ризиковане посмертя, наповнене бридкими прибульцями-почварами зі збитим прицілом. А якщо вашому світогляду суперечить сама лише думка про розумних прибульців, можете досліджувати віртуальну галактику з безхозною нерухомістю, готовою прийняти будь-якого богомільного прочанина із Землі, що випадково проходитиме повз.
І все це зовсім поруч, досяжне за п’ятнадцять хвилин: варто лише вставити штекер у гніздо на потилиці. Навіщо терпіти тисняву і сморід реальних космічних подорожей, щоб роздивитися ряску на Європі[57]?