— Він знову заговорив, — доповіла Джеймс.
— Відповідай, — сказав Сарасті і залишив нас.
Так вона і зробила. Доки Банда розмовляла з артефактом, усі решта за ним шпигували. З часом зображення погіршилося: дзеркала сходили із заданих траєкторій і ракурс щомиті погіршувався, але КонСенсус тим часом наповнювався інформацією. «Роршах» важив 1,8х1010 кілограмів, а його загальний об’єм становив 2,3х108 кубічних метрів. Судячи з радіозавивання й флокульного ефекту, його магнітне поле було в десять разів потужнішим, ніж сонячне. На диво, шматки розрізненого зображення були достатньо чіткими, щоб виявити спіральні борозни, що посмугували його структуру. («Послідовність Фібоначчі[66], — доповів Шпіндель, зиркнувши на мене оком, що смикалося. — Принаймні вони не зовсім чужинні».) Сферичні протуберанці «прикрашали» вершини щонайменше трьох з незліченних шипів «Роршаха». Борозни у цих зонах лежали не так щільно, неначе набрякла від інфекції і розтягнута шкіра. Перш ніж одне з найважливіших дзеркал зникло з нашого поля зору, воно показало ще один шпичак, розколотий на третину довжини. У вакуумі мертво й нерухомо висіли шматки розірваної матерії.
— Благаю, — тихо промовила Бейтс, — Скажіть мені, що це не те, на що схоже.
Шпіндель усміхнувся.
— Спорангій[67]? Сім’яний стручок? А чому б і ні?
Можливо, «Роршах» і не розмножувався, але він, без сумніву, ріс, підгодовуючись постійним потоком уламків з аккреційного пояса Бена. Ми були достатньо близько, щоб роздивитися процес абсолютно чітко: скелі, гори й камінці падали, наче осад, стікали у водовідвід. Часточки, що потрапляли на артефакт, просто застрягали в ньому. «Роршах» поглинав здобич, неначе величезна метастатична пухлина. Поглинута маса, вочевидь, перероблялася всередині й передавалася до зон верхівкового росту. Судячи з мікроскопічних змін в алометрії артефакту, він ріс із кінчиків гілок.
Процес ні на мить не спинявся: «Роршах» виявився ненажерою.
Він був дивним атрактором у міжзоряній порожнечі. Траєкторії падіння каменів були абсолютно хаотичними — і водночас неймовірно точними. Неначе якийсь кеплеріанський сенсей запустив усю систему, як астрономічну заводну іграшку. Надав їй руху — а решту віддав на відкуп інерції.
— Не думала, що таке можливо, — сказала Бейтс.
Шпіндель знизав плечима.
— Та ну, хаотичні траєкторії так само детерміновані, як і будь-які інші.
— Але ж це не означає, що їх можна передбачити, а тим паче впорядкувати ось так, — яскраві розвідувальні дані відбилися від голеної голови майора. — Необхідно було б знати вихідне положення мільйона змінних з точністю до десяти знаків. Буквально.
— Ага.
— Навіть вампіри на таке не здатні. І квантові комп’ютери також.
Шпіндель знизав плечима, наче маріонетка.
Особистості Банди змінювалися, танцюючи з якимось невидимим партнером, що — попри всі зусилля — не повідомляв нам нічого вартіснішого, ніж нескінченні варіації на тему «Вам тут справді не сподобається». На всі запитання чужинці відповідали іншими запитаннями, примудряючись при цьому вдавати, буцімто вони дають відповідь.
— Ви надсилали Світляків? — запитала Саша.
— Ми надсилали багато чого в різні місця, — відповів «Роршах». — На що вказують їхні специфікації?
— Ми не знаємо їхніх специфікацій. Світляки згоріли над Землею.
— Тоді чому б вам не пошукати там? Коли наші діти відлітають, вони належать самі собі.
Саша заглушила канал.
— Знаєте, з ким ми розмовляємо? З Ісусом з того траханого Назарета, ось з ким.
Шпіндель поглянув на Бейтс. Та знизала плечима й розвела руки.
— Ви не втямили? — Саша похитала головою. — Останній обмін репліками був інформаційним еквівалентом «кесареві кесареве». Кома до коми.
— Дякую, що виставляєш нас фарисеями, — буркнув Шпіндель.
— Гей, а у нас тут є єврей…
Шпіндель закотив під лоба очі.
Саме тоді я вперше і помітив це: крихітну недосконалість у Сашиній топології, дрібку сумніву, що викривлює одну з її граней.
66
Числова послідовність, в якій кожне наступне число дорівнює сумі двох попередніх чисел: 1, 2, 3, 5, 8, 13, 21…