Однак істота, на яку перетворилася моя мама, взагалі не мала обличчя, і — щоб я луснув! — вона не мала жодного наміру дивитися на мене крізь якусь маску.
— Привіт, Гелен.
— Сірі! Який чудовий сюрприз!
Вона була абстракцією, загорнутою в абстракцію: неможливий перетин дюжини яскравих скелець. Неначе засяяв і ожив кожен з елементів розбитого вітража. Вона кружляла навколо мене табунцем риб. Материн світ відлунював у її тілі: вогні, янголи та тривимірні парадокси Ешера[73] юрбилися осяйними хмарами. Проте якимось чином я все одно впізнав Гелен. Небеса були сном; тільки прокинувшись, ти розумієш, що побачене аж ніяк не схоже на реальність. У всіх цих чуттях я віднайшов лише одну знайому рису. Рай моєї матері пах корицею.
Я дивився на блискучий аватар і думав про материне тіло, що лежало в чані глибоко під землею і всотувало поживні речовини.
— Як ти?
— Добре. Дуже добре. Звісно, треба трохи часу, аби звикнути до думки, що твоя свідомість більше не твоя, — Небеса не просто годують мізки своїх мешканців: вони їх відгодовують, щоб використовувати надлишкові потужності незайнятих синапсів для підтримання власної інфраструктури. — Ти маєш переїхати сюди, і що раніше, то краще. Тобі не захочеться звідси піти.
— Насправді, я лечу звідси, — відповів я. — Ми відбуваємо завтра.
— Відбуваєте?
— Койпер. Ти ж знаєш про Світляків?
— О, так. Здається, я щось таке чула. Знаєш, ми не отримуємо багато новин із зовнішнього світу.
— У будь-якому разі, я вирішив навідати тебе, аби попрощатися.
— Я рада, що ти це зробив. Я сподівалася побачити тебе без цього… ну ти розумієш.
— Без чого?
— Сам знаєш. Не хочу, щоб нас підслуховував твій батько.
Тільки не це.
— Тато на завданні. Міжпланетна криза. Ти мала чути про це.
— Звісно. Знаєш, я не завжди добре сприймала батькові тривалі відрядження, але нема лиха без добра. Що менше часу він був поряд, то менше міг зробити.
— Зробити?
— З тобою. — Примара на мить застила у нерішучості. — Я ніколи не говорила тобі цього раніше, але… ні. Мені не слід такого робити.
— Чого саме не слід робити?
— Плекати, так би мовити, старі образи.
— Які старі образи?
Наче на замовлення. Я нічого не міг вдіяти: звичка вкоренилася надто глибоко. Я завжди гавкав за командою.
— Що ж, — почала вона, — іноді ти повертався… Ти ще був таким маленьким, а личко мав дуже сумне й напружене. Я завжди запитувала себе: чому моя крихітка так гнівається? Як таке маля може так лютувати?
— Гелен, про що ти говориш? Повертався звідки?
— Звідти, куди він брав тебе, — щось схоже на брижі сколихнуло її грані. — Тоді ще твій батько був з нами. Він ще не став настільки важливою персоною, як зараз — звичайнісінький схиблений на карате бухгалтер, що любив навівати на всіх сон балачками про криміналістику, теорію ігор та астрономію.
Я спробував уявити: мій тато — базікало.
— Щось не дуже схоже на тата.
— Звісно, що ні. Ти був надто маленьким, щоб це запам’ятати. Тоді Джим був звичайною маленькою людиною. Хоча, відверто кажучи, він і зараз такий, попри всі свої таємні місії та конфіденційні інструкції. Я ніколи не розуміла, чому ніхто цього не помічає. Вже тоді він любив… Хоча, припускаю, це не його провина. Джим мав важке дитинство й так і не навчився вирішувати проблеми по-дорослому. Він намагався, я б сказала, тиснути на все своїм авторитетом. Певна річ, поки не одружилася з ним, я не знала цього. Якби знала, то… Але я взяла на себе обов’язки. Взяла на себе обов’язки і жодного разу не знехтувала ними.
— Ти маєш на увазі, що він тебе ображав? — «Звідти, куди він брав тебе». — Ти натякаєш, що він ображав і мене?
— Образи бувають різними, Сірі. Часом слова завдають більшого болю, ніж кулі. А покинути дитину — це…
— Він мене не покидав.
Він залишив мене з тобою.
73
Мауріц Корнеліс Ешер (1898–1972 рр.) — нідерландський художник-графік, відомий своїми картинами, в яких він досліджував поняття нескінченності, симетрії', а також психологічного сприйняття складних тривимірних об'єктів.